Кохання до смерті, а може ми мертві давно
Темна кімната
Ми пішли до нього. Не тому, що хотіли — а тому, що потрібно було щось завершити.
Ванна кімната стала лабораторією. Стара червона лампа тьмяно світила в кутку, на полицях — порожні баночки з-під хімії, фото-затискачі, розвідна рідина, відро, якому було років тридцять.
— Плівка стара, може не проявитись, — сказав він.
— Може. Але вона була в тобі весь цей час. Вже гірше не буде. Ми мовчали, поки він крутив котушку.
— Я знімав її на вокзалі. Вона любила поїзди. Казала, що вони не питають дозволу на втечу.
Я нічого не відповіла. Просто слухала, поки вода лилась на фотопапір.
— Чому ти не проявив їх раніше?
— Боявся, що побачу, як вона від мене вже тоді прощалась.
Перше зображення почало проступати. Жінка, темна куртка, посмішка — нечітка, але справжня.
Я побачила її очі. Вони були... порожні.
— Вона вже не була з тобою, — прошепотіла я.
— Ні. Вона вже була в дорозі.
А я... лишився на платформі.
Він обернувся до мене. Вперше — по-справжньому.
— Алісо, я не знаю, куди ми йдемо. Але я знаю, що не хочу знову фотографувати тіні.
— Я не прошу тебе фотографувати світло, — відповіла я.
— Просто будь поруч, поки я намагаюсь не зникнути.
І ми сиділи на холодній підлозі ванни. Двоє. В темряві. Серед запаху хімії, з мокрими фото в руках.
Можливо, це і була любов.
Не як порив. А як згода — бути поряд, навіть коли світло ще не ввімкнули.
#1691 в Сучасна проза
#249 в Фанфік
Відредаговано: 01.07.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
