Кохання до смерті, а може ми мертві давно

Фотоплівка, що не проявилась

У кав’ярні Марко чекав уже з фотоапаратом. Справжнім. Старим, важким, з плівкою.

— Ти справді з ним ходиш? — здивувалась я.

— Так. Він не працює. Але мені спокійно, коли він поруч. Наче я знову в кадрі.

Він мовчки поклав переді мною маленький конверт. Усередині — плівка.

— Що це?

–Останні фото, які я зробив. Їх ніхто не бачив. Навіть я. Я зняв її. Перед тим, як...

Він не договорив. Я не змусила.

— Вона… була важливою?

— Вона була тишею, яку я вибрав. Але не витримав.

І я вперше побачила в його очах біль не глибокий і давній, а свіжий, живий, як рана, яку тільки-но здерли.Я дістала свій лист.

— Мені теж написав хтось із минулого. Той, хто колись називав мене "Ліса".

Я поклала листа так само як і він фотоплівку на стіл.

— Ти показала йому тишу. А він її не витримав, — тихо сказав Марко.

Я кивнула.

— А ти витримаєш?

— Якщо вона буде з тобою — спробую.

У той вечір ми сиділи вдвох, як дві втрачені плівки: одна — ще не проявлена, інша — майже стерта. Але обидві — справжні.

Подобається

#1689 в Сучасна проза
#249 в Фанфік

Відредаговано: 01.07.2025