Кохання до смерті, а може ми мертві давно
Лист
Увечері я відкрила стару поштову скриньку. Вперше за місяць. Просто, щоб відчути — хоч щось лишається незмінним. Хоч щось приходить, навіть якщо я нічого не чекаю.
Там лежав конверт. Без зворотної адреси. Рівний, білий, з моїм іменем, написаним звичним, нервовим почерком.
Ліса
Так мене називав лише один чоловік — мій колишній. Той, із ким я прожила п’ять років, і з ким, здавалось, зостаріюсь. Той, що пішов раптово — без пояснень, без прощання. Просто зник.
У листі не було вибачень.
Лише кілька речень:
«Я не знав, як витримати твою тишу. Мені було страшно бути слабким поряд із тобою. Пробач, що злякався.»
Я перечитала це разів з десять. Не плакала. Навіть не тремтіла. Просто сиділа на підлозі, стискаючи той клаптик паперу, як доказ того, що все справді було.
І що все справді скінчилося.
Уранці я написала Маркові:
«Хочеш каву сьогодні? Можу вже після п’ятої. Хочу показати тобі щось, що більше не болить.»
Він відповів лише:
«П’ята. Та сама кав’ярня. І я принесу фотоапарат. Справжній.»
І тоді я зрозуміла: коли минуле стукає в двері, добре мати когось, хто чекає тебе в теплій кав’ярні.
Не для того, щоб рятувати. А просто — щоб бути.
#1689 в Сучасна проза
#249 в Фанфік
Відредаговано: 01.07.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
