Кава після шостої

У вівторок я знову прокинулася без бажання прокидатись.

Пройшла повз дзеркало, наче повз чужу людину. Волосся злиплось, під очима — синці, а з душі стирчав шнур, як із старого телефона: ні до чого не під'єднано, але вирвати боляче.

Я вийшла з дому без особливої мети. Просто йшла — за інерцією. Місто шуміло, але я не чула. Люди поспішали — а я не мала куди.

Десь на Подолі запах свіжої випічки зупинив мене. Кав’ярня. Маленька, тиха, з вивіскою, яку важко прочитати з першого разу. Я зайшла — з холоду, з самотності, з нічого.

І він сидів там. Марко. Знову.

Камера лежала на столику поруч, хоч я була майже певна, що вона не працює. Він пив чорну каву й читав якусь стару книжку.

— Ми знайомі? — запитала я, стоячи біля його столика.

Він підвів очі, наче не здивувався.

— Можливо. У мене погана пам’ять на імена, але гарна на втомлені очі.

— То це я. Шоста.

— А я — сьомий. Сідай. Кава після шостої — це окрема форма терапії.

Я сіла.

Ми мовчали хвилин п’ять. Але це було мовчання, яке не потребувало слів. Не тяготіло. Навпаки — заспокоювало.

— Я не п’ю каву, — сказала я.

— Я теж. Просто люблю тримати щось гаряче в руках.

І знову тиша. Але цього разу — щира. Як дитяча.

І тоді я подумала: 

Може, ми не померли. Може, ми просто ще не починали жити.

 –А чого ти боїшся? — спитав він раптом.

Я не люблю таких питань. Вони небезпечні. Вони мають схильність вистрілювати пізніше, в тиші, коли ти лежиш на спині й дивишся в стелю, мов у безодню

— Забути, яка я була до всього цього, — відповіла чесно. — А ти?

Він провів пальцем по чашці. Довго не думавши, відповів.

— Що одного дня все ж прокинуся і зрозумію, що нічого не відчував. Навіть горя. Що я — порожній.

Я кивнула. Повільно. Як той, хто впізнав себе в чужих словах.

— Знаєш, — додав він, — я колись фотографував людей на вулицях. Любив ловити емоції. А тепер не можу навіть себе впіймати в дзеркалі.

— А я колись писала тексти, — сказала я. — Не художні. Просто красиві речення, які мали сенс. Зараз не можу скласти навіть листа до банку.

Ми знову замовкли.

Але того вечора я зрозуміла: можливо, нас поєднує не кохання, не надія, не щось світле чи велике.

Можливо, нас поєднує просто спільна тиша, яка більше не здається страшною.

До того як попрощатися ми обмінялися номерами, і пообіцяли одним одним, ще якось зустрітися в цій кав'ярні.