Шоста і сьомий

Понеділок. 17:42. Клініка на Подолі.

Я сиділа на жорстокому пластиковому стільці й рахувала тріщини на стіні. Їх було двадцять одна. Двадцять одна, як і в минулий понеділок. Тріщини не росли. На відміну моєї втоми.

– Ви шоста? – Запитав хтось поруч.

Я підвела очі. Високий в темній куртці, з блідою шкірою і не чесаним волоссям. Обличчя втомлене, але очі уважні.

– Завжди шоста, – відповіла я. – У мене мабуть, абонемент.

Він усміхнувся. 

–Тоді я сьомий.

– Вітаю в клубі.

Ми сиділи мовчки. Телефони мовчали. Час тягнувся, як холодна кава.

— Знаєте, — сказав він раптом, — я не вірю в ці розмови по годинах.

— Я теж. Але вони трохи дешевші, ніж самогубство.

І знову — тиша. Не дивна. Знайома. Спокійна, як стара ковдра.

Коли лікар вигукнув моє ім’я, я встала і неочікувано озирнулась:

– Я - Аліса.

— Марко. 

І тоді ще не знала, що через два тижні він стане причиною, чому я залишусь жити.

****

У кабінеті було тепло. Лікар щось питала, щось записувала. Я відповідала чесно — не тому, що довіряла, а тому, що втомилася вигадувати.

— Ви сказали, що не бачите сенсу вставати з ліжка.

— Я не бачу сенсу й лягати в нього.

Вона кивнула, якось по-професорськи. Я подумала, що ми з нею живемо в різних вимірах: я — на дні беззвучного океану, вона — у кабінеті з живими вазонами й світлом денних ламп.

Коли вийшла, Марко ще сидів.

— Ну як? — запитав

— Вона сказала, що мені треба дихати глибше.

— А ви сказали їй, що ви не риба?

Я раптом засміялась. Не голосно — просто повітря вийшло із грудей, ніби там нарешті щось зрушилось.

— Я все ще не впевнена, що живу.

— Може, ми вже померли. Просто ніхто не сказав.

Я подивилась на нього — довше, ніж слід було б. І відчула, як мене пробирає страх. Не тому, що він мав рацію. А тому, що я подумала те саме ще кілька місяців тому.