Розділ 6

Сірий Король Дуенде 

На під’їзді до столиці дуенде, що носила назву Маєріста, дорога ставала все завантаженішою: нас обганяли швидші за диліжанс вершники, переважно поштові кур'єри, бо власне магічні поштовики, хоч і були швидші й надійніші, але все-таки набагато дорожчі, ніж оплата послуг кур’єрів. Інколи вельможі на конях, проїжджаючи повз, шанобливо схиляли голови, помітивши дуенде Джальжа у вікно диліжансу, і тоді він або відповідав легким кивком, або не реагував на ввічливість багатих вершників. Цього дуенде тут знали, і, видно, він не був з тих, хто дозволяв ставати з ним на коротку ногу. Мав поважний вигляд, навіть трохи зарозумілий, і зовсім не нагадував того ніжного чоловіка, яким він був зі мною вчора.

Я зрозуміла, що ігри, які б не вів зі мною дуенде Джальж, відійшли в минуле. У столиці буде нове життя, нові правила, і я матиму новий статус – не просто дівчина, Ідарелла з Клептаса, а кандидатка в наречені самого Сірого Короля Дуенде. Це вам не кіт чхнув! Це, напевно, дуже важливо й поважно. Мабуть. Адже дивлячись на Капріссу, яка нині набрала непроникного й загадкового вигляду, я зрозуміла, що, напевно, веду себе неправильно, не бундючуся і не сиджу, переповнена відчуттям власної важливості й унікальності, а як дівчинка, що вперше виїхала за межі свого містечка, розглядаю все зацікавлено й захоплено. 

А там було що розглядати! Виїхавши зі станції диліжансів, ми перетнули кордон і в’їхали в Серединне королівство, звідки був родом Джальж. Майже увесь час він похмуро мовчав, а побачивши мене, коли я увійшла до диліжансу на станції – взагалі відвернувся і не відповів на привітання. Втім, і Капріссі з принцесою теж не відповів. Був сповнений задуми і, як завжди, гніву й злості. Але і я наповнилася рішучістю довести йому, що можу стати нареченою короля, якщо захочу. Навіщо це мені, я якось не думала, і навіть забула, що обіцяла Капріссі не претендувати на це місце.

Майже увесь шлях через країну дуенде проходив через високі, порослі лісом пагорби, дорога крутилася, як змія, що вирішила пролізти між рідкими штахетами паркану, але не впоперек, а вздовж. На пагорбах часто стояли високі й красиві замки, до яких я придивлялася дуже ретельно. У нас ходили байки, що в кожному замку дуенде завжди є охоронець-дракон, для котрого спеціально будують велику башту, найбільшу в замку, де він і живе. Башт було багато, як і замків, і ті, й ті були високі й красиві, але драконів я так і не побачила, хоч як не старалася вгледіти їх крізь вікно диліжансу. 

Дорогою назустріч часто траплялися довгі торгові каравани, котрі, мабуть, їхали із закупів зі столиці дуенде. Купецькі вози, що пересувалися один за одним, нагадували мені гігантський ланцюг, що повільно рухався шляхом, кожна ланка якого – це окремий віз, навантажений мішками,  деревиною, бочками, клунками... 

Вже недалеко від столиці наш диліжанс раптом різко звернув з дороги і з'їхав на узбіччя. Аж смикнувся, різко зупиняючись. Нас усіх сіпнуло на сидіннях, а дуенде Джальж спохмурнів ще більше. Наказав роздратовано усім сидіти й не виходити, а сам вистрибнув з диліжансу і кудись пішов. Ми з Капріссою прилипли до вікон, зацікавлені, що сталося. А принцеса Ольвіна раптом сказала, сяйнувши іклами: 

- Їде Його Величність Сірий Король Дуенде. Тому ми стали на узбіччі дороги. Така вимога до транспорту. Всі мають звільнити шлях для короля. 

Ми з Капріссою ще ретельніше стали вдивлятися в дорогу, яка лишалася безлюдна, тільки навпроти нас з іншого боку на узбіччі стояла легка карета, яка теж з’їхала на узбіччя, але прямувала в протилежний бік. Ох і цікаво ж нам було глянути на короля, до якого нас із нею везли! 

Потім ми побачили дуенде Джальжа, який, оминувши диліжанс, теж зупинився на узбіччі. Високий, ставний, вродливий, він одразу ж звертав на себе увагу. І я тоді про все забула і почала роздивлятися його, помітила перев’язану руку, зітхнула, згадавши її вчора на моїх грудях... 

І тут по дорозі почав їхати кортеж короля. Першими пересувалися двоє вершників на двох величезних тваринах, схожих на коней, але мали вони грацію та зуби тигрів, і лапи в них були замість копит. За ними рухалася багата, прикрашена карета, в котрій вже були впряжені справжні коні. А за каретою їхала група вельможних вершників та вершниць. Мабуть, ескорт короля, якісь придворні. Я не знала, хто там має супроводжувати короля, але було цікаво. 

Всі вони були дуенде. Це ставало зрозуміло одразу ж, коли ти бачив їхні очі. Чорні, гострі, колючі. Кожен мав незворушний, навіть байдужий вираз обличчя, і це при тому, що вони під час руху про щось розмовляли і щось обговорювали. Хоча ні, інколи хтось із них посміхався, і тоді тобі думалося, що краще б він цього не робив, бо усмішки дуенде були схожі на оскали. Втім, і дуенде Джальж спочатку мені таким здавався, аж поки я не пізнала його ближче. 

Карета короля проїхала повз наш диліжанс, і я вже хотіла відкинутися на спинку дивана, не бажала дивитися на жорстокі обличчя цих істот, які були мені, чесно скажу, не дуже приємні. Я не хотіла, щоб дуенде Джальж був таким. Я хотіла, щоб він був іншим, людянішим, можливо... 

Та раптом карета короля зупинилася, звідти почали визирати якісь дами. До дуенде Джальжа під’їхав чоловік, але так, що з вікна його не було видно. Лише голова білого шикарного коня. Дуенде Джальж схилився в поклоні, щось відповів співрозмовнику, а потім пішов убік. Мабуть, оминав диліжанс. Незабаром двері диліжансу відчинилися і він спокійним байдужим голосом наказав нам із Капріссою: 

- Вийдіть із диліжансу, вас хоче бачити Його Величність Сірий Король Дуенде Грантос!