Розділ 27 ❤️

З самого світанку ми продовжили свій шлях, тільки ми дещо придумали. Ми будемо йти двома групами, щоб більше заплутати тих хто буде нас шукати. 

Сьогодні я та Батір з Неллею, будемо йти одним шляхом до зазначеного місця, а Леон з Лілан та Макулою іншим. До заходу сонця ми повинні дійти, по правді сказати я дуже сильно хвилююсь.

— Я дузе лада, со ми йдемо лазом, – промовляє до мене маленька леді. На обличчі у дівчинки щаслива усмішка, для неї це всього лише цікава пригода. 

— Я також дуже рада, – усміхаючись відповідаю. 

Ми вже годину йдемо вузькими стежинами, деколи виходимо на центральну дорогу тільки, щоб перейти на іншу сторону. Кожного разу у мене серце з грудей готове вистрибнути, боюсь побачити вартових які нас розшукують. 

— Не бійся, в цій частині міста їх не зустріти, – промовляє Батір, його голос спокійний та це не дарує мені й крапельки спокою, адже поки поряд не буде Леона я не зможу спокійно дихати. 

— Краще розкажи щось про Леона, про ваше дитинство, – кажу, а ми знову звертаємо на стежину. 

Батір переставляє Неллі з рук собі на шию, від чого дівчинка починає голосно сміятися. 

— Ну дитинство у нас було хорошим. Батьки завжди любили нас, ніколи не сварили, хоча бувало за що. Леон завжди любив коней, з самого дитинства мріяв про них. Ми не були багатими, у нас не було багатих родичів, тож щоб здійснити маленьку мрію сина, батько влаштувався конюхом у вашу сім'ю. Леон тоді весь час проводив з батьком, йому це було в таку сильну радість. Ти б бачила, приходив весь брудний та замучений, але такий щасливий. – розповідаючи історію Батір усміхався, схоже спогади про дитинство зігрівали його душу. 

— А про що мріяв ти? – запитую та подаю яблуко Неллі, дівчинка з радістю приймає гостинець та починає його їсти. 

— Стати рибалкою, – відповідає та починає сміятися, я також підхоплюю його радість і ми вже втрьох сміємось. 

— Твоя мрія ще може здійснитися. Думаю коли ми прибудемо на іншу землю то почнемо нове життя, будемо займатися улюбленими справами. А ще будемо дуже щасливими, – промовляю заплющивши очі, уявляю як ми станемо однією сім'єю та будемо щасливими до старості. 

— Зараз головне, щоб ви одружилися. Тоді тебе ніхто не зможе забрати, – від слів Батіра я зупиняюсь, адже про весілля ми ще не говорили. Тобто спочатку необхідно було втекти, а вже потім створювати сім'ю. 

— Він тобі нічого не сказав? – здивовано запитує, а я ледь рот від шоку не відкриваю. По обличчю Батіра розумію, що він відкрив секрет, який чомусь від мене приховали. 

— Ні, давно ти знаєш? – тихенько запитую та продовжую йти, зупинятись нам не можна. 

— Не дуже, виникли деякі обставини. Можливо Леон не бажав тебе хвилювати. Він дуже сильно кохає тебе Таліє, – стурбовано промовляє, а мені хочеться, щоб він кохав Таю. Справжню мене, ту яка покохала його бувши в чужому тілі. 

— Я його теж, – відповідаю та стараюсь усміхатися, тільки виходить не дуже. 

Далі ми просто мовчки йшли. Неллі звісно задавала безліч запитань на які ми по черзі відповідали, але між собою ми не розмовляти. 

У середині наростало хвилювання, яке з кожним кроком ставало сильнішим. У нас буде весілля, але до нього він має дізнатися правду, що я не Талія, не вона. 

Мені лячно, я не уявляю навіть як почати розмову, не те щоб почути його відповідь. Якщо він не повірить, відмовиться від мене, або ж найгірше побачу холод в його очах. 

До самого вечора ми не зупинялись на відпочинок, тож до назначеного місця дійшли першими. Це був старенький будинок, біля якого ріс красивий виноградник. 

Неллі вже спала, тож поклавши її на ліжко ми пішли готуватися до ночі. Я прибирала, а Батір заготовив дрова. Мої руки тремтіли, а серце швидко билось, їх досі не було. 

Я старалась не думати про лихе, заспокоювала себе тим, що у нього є магія, тільки серце відмовлялось битись спокійно без нього. 

Понад годину я прислухалася до кожного звуку, аж поки не почула такий коханий голос. Прийшли.

Не витримавши я побігла до них, мені було байдуже що ми не на одинці, на всі правила етикету. Я просто кинулася в його обійми та міцно притиснула до себе, вдихнула аромат його тіла та нарешті відчула спокій. Він поряд. Мій Леон поряд. 

— Я так хвилювалася, – тихо кажу та ще міцніше обіймаю. 

Леон також відповідає на обійми, від чого на очах з'являються сльози. 

— Я поряд. Завтра ми будемо йти разом, – шепоче мені на вушко, а по шкірі з'являються мурашки. 

Біля нас вже нікого не було, ми дивилися одне одному в очі та насолоджувались моментом. Я тонула у своєму небі, мені зовсім не хотілось рятуватися, а навпаки хотілось потонути назавжди. 

— Я так скучив за тобою, – промовляє та цілує мене в губи, від чого я забуваю як дихати. Все на світі стає не важливим, є тільки ми. 

В його поцілунку стільки любові що зупинитися дуже важко. Мені не хочеться його відпускати, тож взявши за руку я веду його в одну із кімнат. 

Погляд грозового неба здавалось спопеляв мене, його полум'я розпалювало все нові відчуття в середині мене.

— Кохана, – хрипким голосом промовляє та заправляє неслухняне пасмо волосся за вушко. 

— Не йди, будь сьогодні зі мною. Я не засну без тебе, – кажу та знову цілую його в губи.

Леон відповідає та притискає мене до себе. Я не наважуюсь почати розмову, не сьогодні, не у такий прекрасний момент.

Лежачи в ліжку в його обіймах, я запам'ятала кожну секунду. Його рука ніжно гладила мою спину, а моя душа насолоджувалась його спокійним серцебиттям. 

— Моя люба дівчинка, не бажає повечеряти? – з усмішкою запитує, а мої щічки червоніють від сорому. 

— Зараз все буде готово, – кажу та біжу накривати на стіл, адже все було готове.