Розділ 26 ❤️

— Я бажаю знати подробиці, – тихенько з цікавістю промовляє Лілан, поки ми готуємо сніданок. 

— Які саме? – весело запитую помішуючи наш смачний та ароматний бульйон. 

— Нууу... Що такого є у твоєму світі, чого не має у нашому? – сказавши це Лілан сильніше усміхається та переводить на мене погляд. 

Поки наші чоловіки зайняті на вулиці своїми справами, а маленька леді ще спить, думаю ми можемо трішки поговорити. 

— Ох, навіть не знаю з чого й почати. Напевно з того, що є у кожного нашого жителя, та без чого ми вже не уявляємо свого життя. Це смартфон. Він завжди з нами, завдяки йому ми можемо дізнатися будь-яку інформацію за декілька секунд. Всього лиш потрібно запитати, або ж написати своє запитання. Також ми можемо дзвонити, ось ти захотіла зв'язатися з людиною яка в іншому кінці світу, натиснула дзвонити, і ось ви вже розмовляєте. Робити фото та відео, ділитися ними у соцмережах. Тобто ти можеш зняти як готуєш, а десятки або ж сотні людей побачать це у власних смартфонах. У нашому світі немає магії, хоча якщо подумати що я якимось чином опинилась тут, то вона все-таки є. – тихенько відповідаю, мені досі лячно, що Леон почує. 

Я не знаю як йому розповісти все, можливо це відштовхне його від мене. Цей страх зупиняє мене вже другий день, від коли ми тут. Та я розумію, що до узбережжя я все-таки наважуюсь на цю важку для себе розмову. 

На обличчі Лілан змінюються емоції, вона намагається уявити та проаналізувати все що зараз почула. Я так само реагую на магію, вона для мене досі щось неосяжне та дуже дивне. 

— А як виглядає це чудо пристрій? – дивлячись на мене запитує, а я оглядаюсь у пошуках схожого за будовою предмета та нічого схожого не бачу, хоча упевнена нещодавно я бачила брусок, який формою схожий на телефон. 

— Вони доволі різні, але водночас дуже схожі. Вміщаються на долоню, мають прямокутну форму, легкі та бувають різних кольорів. – ох, хотіла сказати що є  кнопковий, але зрозуміла що можу заплутати ще більше. 

— Хотіла я б мати такий. Зберегла б як виглядає мама, а ще себе, щоб потім переглядати які ми були. – мрійливо промовила Лілан, я одразу ж пригадала за свою маму. Вона вже точно помітила мою відсутність, можливо ще не сильно переживає, але ще кілька тижнів тут і вона точно зрозуміє що я зникала. 

Поснідавши ми з Лілан почали збиратися в дорогу, йти нам дуже багато, а ускладнюється все тим, що нас вже почали шукати. Потрібно ще часто зупинятись, адже з нами дитина та маленьке лошатко, з яким дуже любить гратися Неллі. 

Навіть зараз вона не дає йому спати, адже хоче нагодувати його морквиною. 

— Неллі, Макула вже поїв та хоче спати, – посідаючи біля дівчинки кажу, на мої слова дівчинка засмучується та віддає мені морквину. 

— Я просто хотіла нагодувати, – сумно відповідає, я розкриваю руки й вона швидко обіймає мене, я притискаю її до себе сильніше. 

— Коли він прокинеться, ти обов'язково його нагодуєш, а зараз біжи до своїх ляльок, вони також голодні. – на обличчі Неллі з'являється усмішка, і вона швидко біжить в будинок. 

Я ж направляюсь до Леона, всього лиш декілька хвилин не бачила його, а серце вже проситься до нього. Вони з Батіром придумують план як дістатися узбережжя не поміченими. Магії Леона не вистачить на такий далекий шлях, тож використовувати її можна у крайньому разі. 

— Можна до вас? – з усмішкою запитую та ловлю на собі поглядах синіх очей, від чого по тілу пробігають мурашки. 

— Звісно. Ходімо я покажу що ми придумали. – Леон жестом запрошує мене до них, тож не зволікаючи ні секунди я швидко підходжу. 

На столі велика карта міста Парвін, на якій позначено багато місць від початку аж до самого узбережжя моря. 

— Велес. Красива назва. – кажу та ловлю на собі погляд синіх очей, на обличчі Леона з'являється ледь помітна усмішка. 

— Піду подивлюсь як там Неллі. – сказавши це, Батір швидко йде геть, а мені стає ніяково, адже я розумію для чого він насправді пішов. 

— Ти сьогодні знову снилася мені. – від його слів перехоплює дихання, я не наважуюсь підняти погляд в його очі, боюсь потонути в них. 

Тож, щоб хоча б якось зупинити збентеження яке вже взяло в полон мій розум та тіло, я перевела погляд знову на карту. 

— Ти обіцяв мені все показати. – кажу не стримуючи щасливої усмішки. 

Леон підходить дуже близько, я відчуваю його дихання на собі, від чого моє серце починає швидко та гучно битись, а по тілу проноситься тремтіння. 

— Ми зараз тут. – Леон вказує на відмітку червоного кольору, вони всі різних відтінків.

— На світанку ми вирушимо сюди – вказує на коричневу відмітку та переводить на мене свій погляд, я ледь тримаюсь, щоб не обійняти його. 

Після нашого поцілунку, Леон більше не обіймав мене. Я заспокою себе тим що ми не на одиниці, та й у них не прийнято так. Спочатку весілля, а вже потім поцілунки та близькість. Тож я вагаюся чи варто це робити. 

Поки я обдумувала все, Леон вже дійшов до половини нашого шляху.

— Карта на столі. – з усмішкою промовляє, а до мене лиш доходить, що я весь час дивилась на нього. 

— На столі. – ледь чутно відповідаю та спускаюсь очима до його губ. 

Сині мов небо очі стають темними, немов чорні хмари накрили все небо. Він також важко дихає, від чого все всередині стискається від приємного хвилювання. 

— Таліє, я так сильно бажаю знову відчути смак твоїх солодких губ. – його голос став хрипким, а у мене в середні немов полум'я загорілось. 

У голові хаос із думок, але одне я знаю точно, що наше бажання взаємне. Тож наважусь зробити це першою, тіло тремтить мов в лихоманці. Я піднімаюсь на пальчики та ніжно цілую його в губи. 

Він сильніше притискає мене до себе, у середині немов вибух стався. Це настільки прекрасні відчуття, що подих перехоплює, серце зупиняється, здається весь світ зупинявся. Є тільки ми та наше кохання. 

— Ти прекрасна. – шепоче мені в губи, від чого на моєму обличчі з'являється щаслива усмішка.