Розділ 23 ❤️

Серце ледь не вистрибує з грудей, коли ми робимо останні кроки з помістя. У мене в голові безліч запитань: куди ми підемо? Чому Лілан не з нами? Як врятують коней? Та хто я для нього? 

Останнє запитання мене хвилює найбільше, але я розумію що ставити таке запитання дуже рано. Ми тільки на початку нашої історії, я вірю в це. 

Бабуся розповідала, що якщо знайти серце яке горить саме для тебе, то будь – які перешкоди не зможуть розлучити знайдені серця. А я впевнена що Леон моє справжнє кохання, кожна хвилинка разом для мене неоціненна.

— Куди ми йдемо? – тихенько запитую, коли ми вже на достатній відстані. 

Ми йдемо покинутими стежинами, схоже тут рідко хто буває, але це безпечна дорога по якій нас ніхто точно не помітить. 

— Спочатку нам потрібно перечекати декілька днів, а далі дістатись узбережжя моря. Якщо зможемо потрапити на корабель, ми врятовані – його голос дарував спокій. Я упевнена що ми зможемо дістатись моря. 

Макула йшов спереду весело махаючи хвостиком, він такий кумедний. Завдяки йому ми стали ближчими, він наш талісман, частинка нашої маленької сім'ї. 

— Лілан також втече з нами? Чому вона залишилася? – знову ставлю питання, цікавість мене не покидає, мені хочеться знати все. 

— Лілан повинна допомогти врятувати коней, плюс до того вона не бажала тікати – тихо відповідає Леон.

Ми понад годину йшли мовчки, я уявляла наше життя на якомусь острові, або ж в іншій країні. Ці думки викликали у мене приємне хвилювання, а на обличчі сіяла усмішка. 

Ми прийшли до маленького будиночка, ззовні він виглядав закинутим ніби у ньому ніхто давно не проживав. 

Зайшовши в середину я тільки підтвердила свої здогадки, по всюди було павутиння та багато пилу. Я ловила на собі погляди Леона від якого на шкірі одразу ж з'явились мурашки, відтепер ми завжди будемо вдвох.

— Леді ви поки відпочивайте, а я швидко все приберу – від його турботи стало приємно, але я не зможу сидіти поки він буде сам все прибирати. 

— По перше я вам допоможу, а по друге може перейдемо на ти? – з усмішкою запитую, на обличчі у Леона вона також з'являється, а моє серце стикається від приємних відчуттів. 

— Як бажаєш Талія, обирай що будеш робити. 

Я обрала забирати павутиння, а Леон пішов наколоти дров, щоб у нас було чим розтопити грубку та приготувати вечерю. Завершивши з павутинням, я почала замітати та вибирати пил. 

Я з жахом помітила як забруднилась моя сукня, а вона в мене тільки одна. Ох, що тепер робити? Вона буде дуже довго сохнути якщо її випрати, але в такому випадку у чому я буду ходити поки вона буде сохнути. Потрібно було все – взяти хоча б одну сукню з собою. 

— Що трапилося? – стурбовано запитує Леон, зайшовши в кімнату з дровами у кошику.

— Я забруднила сукню, а вона у мене тільки одна – ніяково відповідаю, не підіймаючи на нього свого погляду. 

— Завтра у тебе буде багато суконь, вони набагато простіші, але мають тобі підійти – полегшено вдихаю, від його слів на душі з'являється тепло, адже він потурбувався про все. 

Розпаливши вогонь ми приготували овочі. Я нарізала, а Леон готував, ми працювали злагоджено як одна команда. 

Макула поївши заснув на крильці будинку, ми прив'язали його на ніч, щоб якщо він злякається чогось не втік.

Нам також пора спати, як я зрозуміла узбережжя знаходиться дуже далеко, тож кожного дня нам доведеться багато ходити. Тільки виникла одна проблемка, у будиночку одне ліжко. Я ніяково дивилась на нього, не уявляючи що робити. Не красиво буде якщо я скажу, щоб він спав на підлозі, а з іншої сторони нам ще за швидко спати у одному ліжку. 

— Я буду спати на кухні, а ти спокійно відпочивай тут – сказавши це Леон подивився на мене таким поглядом, від якого серце забилось дуже швидко.

Лежачи в ліжку я намагалась заснути, але коли я подумала що у мене виходить, як я зрозуміла що це не сон, а спогади.