Розділ 21 ❤️

Пройшло декілька годин, від коли Лілан взявши листа поїхала до Леона. Хвилювання наростає з кожною секундою, чому ж так довго її не має. Невже знайшли листа? Або ж Леон відмовляється їхати. Ох, ну чому у цьому світі ще не придумали телефонів. 

Прикладаю руку до грудей, намагаюсь хоча б так заспокоїти своє серце, яке готове вистрибнути з грудей та піти на пошуки їх двох. 

У кімнату заходить служниця, чим дуже сильно лякає мене. Я аж підскочила на місці. 

— Постукати не можна? – перелякано запитую та намагаюсь вирівняти зірване дихання. 

— Леді я стукала. Лорд Вільгельм чекає вас на вечерю – сказавши це дівчина кинула на мене здивований погляд, у якому читалось що я дуже дивна та швидко пішла геть. 

Я ж ще декілька хвилин гіпнотизувала двері, мені було лячно йти до графа. Взявши всю сміливість в кулак я вийшла з "своєї" кімнати та пішла у вітальню, у якій мене вже чекав граф та перелякана Лілан. 

Погляд Теодора не передбачав нічного доброго, на душі з'явилась паніка, що він усе знає. З останній сил я намагаюсь триматись хоча б ззовні упевнено, кидаю швидкий погляд на Лілан, вона легенько мені усміхається, а у мене від серця айсберг відходить. Все добре. 

— Сідайте, я велів приготувати для вас ваші улюблені страви – притворно ніжним голосом промовляє граф, а мені стає цікаво для чого. Невже перед служницею вдає хорошого нареченого? 

— Дякую – одягнувши маску ввічливості відповідаю. 

Страви й справді були смачними, але під пильним поглядом Теодора їсти мені зовсім не хотілось. У повній тиші пройшло декілька хвилин, поки я не вирішила її порушити.

— Я наїлась. Можна мені йти відпочивати, завтра важливий день – на мої слова граф тільки киває на знак згоди, а більшого й мені не потрібно. 

Швидко встаю та вклонившись йду геть, моя ж служниця чомусь залишається біля графа. Я знову повертаюсь до них, не розуміючи чому вона не йде за мною. 

— Мені необхідна моя служниця, без неї я не справлюсь – стараюсь говорити без страху, Теодор підіймає на мене свій темний погляд, від якого хочеться сховатися. 

— Думаю один вечір ви якось впораєтеся без неї, або ж я відправлю до вас своїх служниць – холодним тоном проявляє, надіюсь він нічого не запідозрив.

— Не потрібно, я зачекаю на свою – кажу та швидко повертаюсь у свою кімнату. 

На душі стає дуже боляче, я не хочу за нього заміж, моє серце горить для Леона. На очах з'являються сльози, через які повернувшись у кімнату я не одразу ж помічаю плетений кошик у якому складанні різні дрібнички. 

У думках з'являється надія, що серед них є звісточка від Леона. Моя інтуїція мене не підводить, і в одній з шкатулок я знаходжу такий бажаний лист.

"Ми з Мортемом будемо чекати вас позаду конюшні. Виходьте тихо та не беріть із собою нічого" 

Серце радісно забилось, на душі з'явилось приємне хвилювання. Він прийде, не залишив мене. Прикладаю записку до грудей, та дивлюсь через вікно на прекрасне небо. Залишилось тільки дві години коли темрява накриє землю. Ох ще 120 хвилин розлуки. 

Ховаю записку собі під легкий корсет та продовжую любуватись небом. Тільки запитання чому Лілан не їде залишається відкритим. Сама не захотіла чи її змусили залишитись. Ох, ось би поговорити на прощання з нею. Можливо залишити записку, але таку, щоб її не запідозрили. 

Беру чистий лист та олівець, одразу ж пригадую як швидко билось серце коли я писала листа Леону. 

" ​​Лілан знаю ти ставиш собі запитанням, як так вийшло. Тільки відповіді у мене на нього немає. Я щаслива познайомитися з тобою, ти стала мою подругою. Людиною на яку я могла завжди покластись. Надіюсь у тебе буде щасливе життя. Прощавай моя Лілан, твоя Т. "

Акуратно складаю листа та кладу на місце де стояла записка. На очах з'являються сльози, не думала що за такий короткий період так прив'яжусь до дівчини. 

Хвилини тягнулися годинами, я не зводила очей з годинника, але мені здавалось чим довше я на нього дивлюсь, тим повільніше він йде. 

— Ось і все – тихо кажу та встаю з ліжка. 

Час прийшов, а за ним сильне хвилювання та страх. На ватних ногах я тихенько вийшла зі своєї кімнати та пішла тим самим шляхом, який минулого разу йшла з Лілан. 

З собою окрім записки я нічого не брала. Думаю Дамрад коли дізнається оскаженіє від злості, шкода що ми з ним таки не знайшли спільну мову. Я занадто сильно ранила його своїм мовчанням. Коли я пригадаю все, можливо напишу йому листа, у якому все розповім. 

Кожний крок давався мені дуже важко, весь час я боялася що мене помітять. Роблячи останні кроки до конюшні моє тіло тремтіло мов у лихоманці. Тремтячою рукою я доторкаюсь прохолодної стіни та починаю обходити конюшиню, тільки почувши до болю знайомий голос різко зупиняюсь та перестаю дихати. 

— Ви впевнені у такому рішенні? – ошелешено запитує чоловік, я не знаю хто він, але голос також знайомий. 

— Ти не зрозумів наказу. Я сказав зранку убити всіх коней, якщо я дам таку команду – стальним тоном промовляє граф Вільгельм. Чудовисько. 

Прикриваю рот рукою та стою на місці, я біля відкритого вікна, тож зробивши хоча б крок я приверну до себе увагу. Вони ще щось обговорюють, тільки голоси стають все тихішими.

Наважуюсь зробити крок, а тоді ще один. Серце ледь не вистрибує з грудей від страху поки я заходжу на задній дворик конюшні. 

У долині я одразу ж помічаю силует чоловіка з лошам. Пройшов. 

Ноги самі ведуть мене до нього, серце готове вистрибнути від радості. Кінчики пальців приємно поколює, у грудях наростає хвилювання.

— Леді – тихенько проявляє, від його голосу на шкірі з'являється тисячі мурашок. 

— Я так рада що ви тут – не стримуючи емоцій кажу та обіймаю Леона. 

Здається він шокований моєю реакцією, але на щастя не намагається мене відштовхнути, тільки у відповідь також не обіймає. Я вдихаю прекрасний аромат його тіла, та нарешті відчуваю себе у безпеці.