Розділ 17 ❤️

— Я також хочу погладити лошатко – ображено говорила Аріша. Вона така мила та чиста дівчинка. 

Та після того що трапилося у стійлі, я поки не готова зустрічатись з Леоном, одна думка про нього викликає сотні мурашок по моїй шкірі. 

— Таліє, будь ласка. Проведи мене до нього, я йому морквину дам – роблячи наймилішу усмішку промовляє, ось як повинна відмовити такому ясному сонечку. 

— Потім мама тебе проведе. Нам з Талією потрібно серйозно поговорити – кинувши на мене грізний погляд Дамрад пішов у сторону свого кабінету, я ж чемно прослідкувала за ним. 

Про що ж він бажає зі мною поговорити, я ж нічого поганого не зробила. Мене відпустили сюди. Можливо знову хоче сказати мені як я сильно його дратую, але зважаючи на те що смерть його сестри досі у таємниці, то мені стає шкода чоловіка. 

У кабінеті я не спішу сідати на крісло, все ж він не проявляв такої гостинності, а випробувати його терпіння мені геть не хочеться. 

— Заручини відбудуться у домі графа Вільгельма. Так він вирішив, а я не став сперечатися – не дивлячись на мене промовляє, а у мене все всередині кричить про незгоду. Я не хочу заміж за графа, не тоді коли один погляд блакитних очей заставляє моє серце горіти диким полум'ям.

— Це все? – тихо запитую, я поки не уявляю як правильно з ним поводитись. Можливо пригадавши все, я зможу розповісти йому правду, або хоча моє сумління заспокоїться. 

Дамрад підіймає на мене свій погляд, у якому щось змінилося. Не було звичної зневаги та злості, натомість там я чітко вловлювала нотки страху. 

— Так – сказавши своє коротке "так", дядько прийнявся читати документи які стояли на його столі, тонко натякаючи що мені вже пора. 

— Бережіть себе – тихо кажу та обертаюсь, щоб йти до дверей. 

— Ти також – від його слів боляче закололо в грудях, на очі навернулись сльози. Його слова викликали дивну бурю емоцій, здається я давно їх не чула. 

Кидаю на нього швидкий погляд, але дядько продовжує зацікавлено вивчати документи. Можливо колись він зможе пробачити, та це буде не так швидко. 

Аріши у будинку не було, а йти на її пошуки було лячно, я боялася знайти сестру поряд з Леоном. Тож приймаю швидке рішення повернутись у помістя графа та обдумати як мені уникнути цього заміжжя. 

За декілька хвилин я вже стояла під дверима помістя та мою увагу привернуло дещо цікаве. Троє чоловіків щось активно обговорювали та цікаве було не те, а те що у далині я помітила коней. Не просто коней, а моїх коней. Можливо мені здалось, тільки ноги вже вели мене у сторону конюшні.

У середині наростало приємне хвилювання, не вже він таки нічного не зробив моїм коням? Роблячи останні кроки до загону у якому вони бігали, я помічаю того чорного красиво коня, який імовірно мене тоді й вдарив. Та моє серце стикається ще сильніше, адже по загону ходять ще й поранені коні. 

Позаду я відчуваю чиїсь кроки, тому швидко обертаюся та це всього лиш конюх. 

— Ви не заблукали? Леді не часто полюбляють коней – з усмішкою запитує, він сказав це без злоби чи насмішки. Здається тут справді коні поки – що геть не жіноча справа. 

— Звідки вони? Як давно тут? – дивлячись на чоловіка запитую, невже того ранку мій прихід не був марний? 

— Два дні тому їх привезли. Скажу вам по секрету, цих коней вже відправили на забив, але в останню хвилину наш граф передумав. Тож нам екстрено довелося організувати для них місце – від його слів, на душі стало тепліше. Хоча б це я зробила правильно, моя душа буде спокійна за них. 

У будинку мене зустрічає Лілан та пропонує одразу ж гарячу ванну. Вона справді мені потрібна, адже я зіпсувала свою сукню, тільки мені зовсім не шкода її, натомість я відчула безліч прекрасних емоцій. 

Гаряча вода дарувала приємне розслаблення, але поки тіло відчувало насолоду, душа розривалась від тривоги. Як мені уникнути заручин, як втекти від графа та найстрашніше чи захоче цього Леон, адже без нього у мене не має сенсу тікати. 

Графа Вільгельма дома не було, тож вечеря проходила у моїй кімнаті. Я вмовила Лілан поїсти зі мною та вже декілька хвилин, я не могла наважитися почати таку важливу для мене розмову. 

— Ти б змогла ризикнути всім заради кохання? – запитую та дивлюсь на здивованих погляд своєї служниці. 

— Не знаю леді, я ще не кохала. Та те як це відчуття описується у книгах, то безперечно так. – мрійливо відповідає дівчина, а я наважуюсь запитати найважливіше запитання. 

— Ти допоможеш мені втекти, якщо буде потрібно? – ледь чутно запитую, від моїх слів у Лілан розширюються очі.

— Леді, якщо ви бажаєте, то потрібно робити це до заручин. Після них, це буде зробити не можливо – від її слів мені стає ще більш неспокійно. Адже залишилось менше ніж два дня.