Розділ 13 ❤️

Після вечері я повернулася у свою нову кімнату та уявляла нашу майбутню зустріч з Леоном. На обличчі сяяла щаслива усмішка, тільки одна думка про очі кольору неба активувала рій метеликів у середні мене. 

Я вже понад годину намагалась засунути та через приємне хвилювання, це ніяк у мене не виходило. Все тому що я ледь хвилини не рахувала до світанку. Знаю що не правильно, що повинна триматися як якомога далі від нього та не можу втримати своє серце. 

У кімнату легенько постукати, це викликало тремтіння по тілу, хто міг завітати у таку пізню пору. 

Тіло тремтіло поки я тихенько підходила до дверей. Декілька секунд я наважувалась, щоб натиснути на ручку та відчинити їх. 

На порозі стояла Лілан, погашено видихаю та впускаю дівчину у кімнату. 

— Нам необхідно йти – пошепки промовляє та подає мені схожий плащ, що й минулого разу. 

Надіюсь цього разу нас не помітять та все пройде добре. Вирішую поставити запитання коли ми покинемо будинком, а то ще хтось почує. Я не знаю що чекати від лорда Вільгельма, можливо він не такий жорстокий як Дамрад, але мені досі болить за коней. Тож ризикувати не можна. 

Ми виходимо тихенько, та обхідним шляхом виходимо так що жодний вартовий нас не помітив. Серце здається не билось поки ми робили останні кроки із помістя. 

— Це було лячно – усміхаючись кажу та нарешті вдихаю на повні груди, а то навіть дихати було важко. 

— Ви праві леді, але нам потрібно повернутись до світанку, а то коли перші промінчики доторкнуться землі, нас легко помітять коли будемо повертатися – серйозно промовляє та прискорює свій крок. 

Ми йшли близько години та зайшли у неймовірно дивне місце. Будиночок був захований у рощі яка більше нагадувала лабіринт. Як би не Лілан, я б точно заблудилась у ньому. Цікаво звідки вона знає куди йти?

— Парукс толан верлуз – голосно проявляє коли ми підходимо до стареньких воріт.

На моє здивування вони швидко розсунулись у різні сторони, хоча я була впевнена, варто до них сильніше доторкнутись вони розваляться на маленькі частинки. 

— Ходімо, старець готовий вас прийняти – взявши мене вище ліктя, Лілан акуратно завела мене на середину подвір'я. 

Крізь напівтемряву я оглядала територію, вона була заставлена дивними фігурами. Здається у деяких я впізнала тварин. 

Ось недалеко від нас щось схоже на зайця, такі ж високі вушка, а біля дому чи то собака, чи вовк.

— Далі мені не можна – тихо промовляє моя служниця, від її слів моє серце забилось дуже швидко. 

Вставши на першу сходинку із чотирьох, переді мною відчинилися двері, ніби запрошуючи мене у середину та ніхто мене зустрічати не виходив. 

Даю собі декілька хвилин, щоб зібратись із силами, була б я вдома нізащо не підписалась б на таке. Краще фільм подивилася, ніж прийти не відомо до кого та ще й живе захований від усіх. 

Зробивши крок у середину будинку мене зустрів запах солодкої випічки. Пахло просто неймовірно смачно, немов я зайшла у невеличку пекарню. 

— Як вам запах юна леді? – голос дідуся дивом не налякав мене, а на оборот звучав по особливому знайомим. 

— Немов я стою посеред пекарні, біля мене печуть смачні булочки та круасани – заплющивши очі відповідаю, та уявляю як би зараз поласувала ними. 

— Я радий що вам сподобалось. Проходьте у середину у нас дуже мало часу залишилося – виходячи із темряви проявляє, а я можу роздивитися його.

Дідусь був нижчим за мене, а його довга сива борода доторкалася підлоги. Очі дивного здається пурпурового кольору, він нагадував якогось чаклуна з казок, які читали дітям на ніч. 

Я присіла на м'яку подушку яка лежала на підлозі та спостерігала як він помаленьку підходить до мене. 

— Спочатку ти скажеш для чого тут – сідаючи на проти мене запитує, а я вагаюсь що казати. Можливо краще розповісти що я не Талія, але якщо він прийме мене за божевільну. 

— Я б хотіла повернутись до нашого плану – дивлячись в підлогу промовляю, не можу дивитися людям в очі та брехати. 

— Справді? Ми з вами леді Тая, не створювали жодного плану – від його слів моє серце зупинилось, а очі розширились, я підняла погляд в його очі не вірячи у те що почула. 

— Ви знайте хто я ? – ошелешено запитую, досі думаючи що це була галюцинація, або ж мені почулось. 

— Я знаю все. Тож для чого ви сюди прийшли? Та  знайте, я зможу виконати тільки одне бажання. Надіюсь вас попередили, що за кожне бажання є ціна – його очі стають темно фіолетові поки він говорив, а я не могла стримати радості не вже я зможу повернутись до дому, але яка за це ціна?