Розділ 12 ❤️

— Де я? – ледь чутно запитую, коли відкривши свої очі не впізнаю своєї кімнати. 

Біля мене сидить стривожена Лілан, у її погляді читається страх. Невже Дамрад знову посмів її образити, якщо так всіма святими клянусь я цього так не залишу. 

— Ви у своїй новій кімнаті – тихо відповідає та подає мені такої бажаної води. 

Прохолодна вода втамовує мою спрагу, здається навіть дихати стає трішки легше, а до мене доходять значення її слів. 

— Нова? – шоковано запитую та починаю оглядали кімнату. 

Стіни світло салатового кольору їх красиво доповнюють смарагдові фіранки на вікнах. Всі меблі вироблені із темного дуба, на стінах висять різні картини природи. 

— Ви проспали майже добу.... А тоді приїхав лорд Вільгельм та забрав вас сюди – швиденько та емоційно розповідає Лілан, а у мене від шоку розширюються очі. Як це забрав?

— Як же лошатко? – сумно запитую та намагаюсь встати з ліжка. 

— З ним наш конюх, він про нього подбає. Тож не хвилюйтеся, а краще подумайте що нам робити далі. У нас залишилося два дні, щоб зустрітися з старцем, адже заручини через три – тихенько промовляє, так щоб ніхто точно не почув. 

На душі стає спокійніше, з Леоном він в порядку, хоча я б хотіла бути зараз поряд з ними. Дивитися як мирно спить лоша, придумати йому ім'я та годувати смаколиками. Та найбільше мені хочеться знову відчути ту близькість, відчуття які я переживала на волоску від загибелі, досі у моїх думках. На тілі з'являються мурашки, коли я пригадую його голос. Знаю що не повинна навіть думати за нього, та як заборонити серцю кохати. 

— Назначай зустріч на сьогодні – тихенько кажу. 

Лілан згідно киває мені та пропонує прийняти ванну, на її пропозицію я одразу ж погоджуюсь. Тож за декілька хвилин я вже лежала у теплій ванній, гаряча вода розслабляла моє тіло та пояснювала розум. 

Я пригадала свій сон, чи правильніше назвати спогади Талії. Її думки що вона готова на багато чого заради кохання та те як відреагувала матінка. Невже є варіант, що вона насправді причетна до її смерті, а якщо й так, то що тоді? 

Необхідно поговорити з старцем та дізнатись план дій, а то я геть заплуталася у цій історії. 

Пройшло близько пів години, я досі насолоджувалася теплою водою, а у думках з'являється шкатулка. Мені досі не відомо де вона та що у ній. Залишилось тільки три дні, ця думка активувала швидке серцебиття. 

— Леді скоро вечеря, тож час завершувати купання – подаючи мені великого рушника, звертається до мене моя служниця. 

Її слова пришвидшили моє серцебиття ще сильніше, мене лякає майбутня вечеря. Та діватись мені нікуди, закриватись в кімнаті не варіант, мені необхідні сили, тож взявши всю сміливість в руки та одягнувши красиву ніжно блакитну сукню я пішла слідом за Лілан. 

Йдучи коридором я мимоволі любувалась його красою. На стінах цікаві візерунки, на перший погляд здається що вони вирізьблені у стіні, та підійшовши на крок до них, я зрозуміла що вони зроблені з якогось матеріалу. 

За декілька кроків до стола мої ноги стали мов з вати, все тіло досі тремтіло від лихоманки. Ми прийшли першими та це ніяк не заспокоювало мене, а на оборот замовляло моє серце битись якомога швидше. 

— Мені заборонено тут бути Леді – тихенько сказавши це моя служниця йде геть, залишаючи мене на одиниці. 

Так спокійно, це всього лиш вечеря. Завтра я поговорю з старцем, а тоді постараюсь повернутись до дому. Так, я не знайшла свого справжнього кохання, але можливо це Леон, тож варто спробувати повернутись. 

— Прошу сідайте – моє тіло здригнулось від його грубого голосу, я настільки занурилась у власні думки, що й не почула як він з'явився у кімнаті.

Все тіло покрили мурашки, коли Тео підійшов до мене ззаду та відсунув для мене крісло. Серце досі билось мов божевільне, та так гучно що він точно чув його. 

Лорд Вільгельм сідає на проти мене, від чого я напружуюсь ще сильніше. Ось як їсти під поглядом темних очей. Можливо якби тут була колишня Талія, вона б точно зраділа таким обставинам та тільки не я. 

Його погляд мене не чіпляє, не викликає тих прекрасних емоцій, так моє серце дуже сильно б'ється, але це явно не від приємного хвилювання. 

— Чому я тут? – дивлячись у темні мов ніч очі запитую, стараюсь триматися впевнено ледь стримуючи тремтіння у голосі. 

— Я так вирішив. За такий невеликий проміжок часу, вас встиг вдарити кінь, а ще ви ледь не потонули у ямі разом з лошам. Тож для того, щоб бути упевненим що наші домовленості виконаються, я вирішив перестрахуватись – розводячи руками відповідає та кидає на мене злий погляд. 

— Вам так необхідна ця шкатулка? – з докором запитую, у мені щось спалахує те що не дозволяє раціонально думати. 

Його погляд здається ще більше темніє та страху у мене зараз не має, не знаю що це так впливає на мене та я його не боюсь. Мій страх кудись зникає, а на його місце приходить обурення.

— Ми домовилися, що ви не будете знати для чого вона мені – холодним тоном проявляє, від чого й мені холодно стає. 

— У ролі кого я тут? – запитую бентежне для мене запитання, від його відповіді багато чого залежить.

— Як моя гостя. А там все буде залежати тільки від вас, а зараз прошу скуштуйте вечерю – вказуючи вилкою на страви промовляє, а мене хвилює ще одне запитання. 

— Я зможу провідати лоша? – Тео підіймає на мене свій здивований погляд та за секунду він змінюється звичною байдужістю. 

— Тільки з супроводом одного з моїх вартових – без емоційно віддає, а у мене навіть від такої відповіді з'являється щира усмішка.

— Дякую – кажу та вже уявляю як буду годувати лошатко та дивиться в очі кольору неба.