Розділ 10 ❤️

Лілан пообіцяла найближчим часом організувати зустріч з таємничим старцем. Я ще раз перепросила у дівчини за дядька, мені було неймовірно шкода її та дуже соромно за нього. Бити слабшого, а тим більше жінку низько та не по-чоловічому. 

Тож коли служниця пішла, я одразу ж пішла спати. Та як би я не хотіла та не мріяла, що закривши очі я тут же згадаю все, цього не відбулось.

Мені снились просто сни, які не мали жодного відношення, ні до Талії, ні до моєї бабусі. Це сильно засмутило мене, адже я вже понадіялась що кожного дня буду знати частинку минулого дівчини. Тільки до світанку нічого не пригадала, тож коли перші промінчики сонця торкнулися землі, я тихенько вийшла з дому. 

Мені хотілось прогулятись по саду, у який я ще досі не сходила та просто подумати що робити далі. У думках знову крутились слова бабусі, а тоді мене мов перенесли у минуле, у голові почали з'явились картинки маленької мене на руках у бабусі. 

Спогади Таї 

— Ось Таєнько, так  ми й познайомились з Робертом – з ніжністю та глибоким сумом промовляє бабуся. 

Вона завжди така, коли пригадує та розповідає про свого принца, матуся каже що бабуся просто прихворіла, і щоб я не вірила у її розповіді. Та мені цікаво, не те щоб завжди, але про танці та красиві сукні дуже сильно. Я також мрію колись побувати на справжньому балу та побачити принца із принцесою. 

— А як ти повернулась до нас? – запитую, хоча я вже слухала декілька разів цю історію.

— В серцях промовляла закляття повернення, про що зараз неймовірно шкодую – з очей бабусі потекли сльози, я швидко обіймаю та цілую, це завжди заспокоює її. 

— То скажи слова, щоб повернутись назад – тихенько кажу та сильніше пригортаюсь до бабусі. 

— Ох білонько, як би ж то це було так легко. Щоб повернутись назад у Вельгас, я повинна знайти заклинання та повторити його сім разів. Тільки я ніяк не можу його знайти – сумно відповідаю, а мене смішить її прізвисько білонька. Я зовсім не схожа на білочку. 

— А яке закляття ти сказала, щоб повернутись ? – з цікавістю запитую та сідаю по зручніше біля бабусі. 

— Повернусь не так легко Тая, тобі спочатку потрібно знайти серце яке горить для тебе, тоді й тільки тоді ці слова спрацюють. Я вийшла у ночі та сказала ці три слова.....

— Талія, що ти тут робиш? – від голосу леді Мішель, все тіло здригається. 

Ось чому саме зараз, коли я майже пригадала все. Залишилось мить, всього лиш декілька секунд і я б знала як повернутись. 

— Гуляю – дивним голосом промовляю та подумки намагаюсь повернутись у ту мить. Тільки у мене нічого не виходить. 

— Цей сад завжди був для тебе особовим місцем – дивлячись в даль промовляє, здається вона уявляє щось, від чого на її обличчі з'являється усмішка. 

— Він чарівний – кажу та не брешу, сад справді прекрасний, одразу ж видно, що він створений з любов'ю. 

— Коли я вперше сюди приїхала тобі було років дев'ять, а ти вже посадила декілька десятків дерев. Це було твоє улюблене заняття з батьком – розповідає леді Мішель, а я не можу зрозуміти для чого вона це робить та все ж я вдячна їй за це.

— Ще тоді я полюбила тебе. Знай, це саме я переконала Дамрада, що ти не винна у смерті матінки. Його ще досі болить від втрати та навіть є сумніви на рахунок твоєї причетності. До чого це я? Талія це твій останній шанс, якщо й цього разу все зірветься, я більше не буду тебе захищати. Надіюсь ти зрозуміла мене? – серйозніше запитує, а я тільки киваю на знак згоди. 

— Ось і добре, я йду до Аріши, а ти не гуляй довго – усміхнувшись мені вона швидко йде геть, а я продовжую свій шлях садом. 

Вже не оглядаю його красоту, а просто йду занурившись у свої думки. Що за життя було у цієї дівчини, добре що Мішель на моєму боці, або це просто видимість доброти. 

Не помічаю як виходжу за межі саду та йду вже ґрунтовою дорогою, коли ж я це помічаю то швидко розвертаюсь у сторону саду, а то мені ще заблукати не завадило. 

Та мене зупиняє дивний звук, це щось схоже на іржання коня та воно настільки тихе й не зрозуміле, що я сумніваюся у варіанті з конем. 

Стаю та прислухаюсь, серце починає битись швидше коли звуки повторюються. Оглядаючись я не помічаю у видимості жодного коня, але звуки доказують протилежне, один точно є. Тільки ось де?

Маленькими кроками я починаю йти на звук та за декілька кроків помічаю глибоку яму, тому швидко йду до неї. Голос коника доноситься з середини, тож дійшовши ближче я не шкодуючи сукні стаю на коліна та заглядаю у середину.

У темноті я помічаю силует коника та дістатися його самотужки буде дуже важко. Я вже хотіла побігти за Леоном, як помітила що головка коника ледь тримається над водою. Схоже часу у мене геть мало. 

Глибини я не знаю, але залишати його на одинці лячно. Не уявляю як я наважилась на те, щоб залізти у яму та за хвилину я вже стояла у ній. Вода була мені трішки вище поясу, а висота ями була трохи вищою за мене. Піднявши руки я не могла дістатись верху, мені не вистачало сантиметрів двадцять. 

— Малюк, я поряд чуєш. Ми обов'язково виберемось – підбадьорюючи промовляю до коника, а у голові з'являється думка, що я дуже сильно поспішила коли сама спустилась до нього.

Він занадто важкий для мене, я не можу його й на пів метра підняти. Все що у мене виходить, так це тримати його над водою. 

— Допоможіть – що сили кричу, але я настільки далеко від дому та навіть саду, що мене навряд чи хтось почує. 

— Так конику давай, я тебе постараюся підняти, а ти поводься чемно – кажу до коня та заглядаю у темні очі. Вони настільки налякані та все ж у них горить надія на порятунок. 

Раз, два, три. Підіймаю та швидко опускаю, навіть на витягнуті руки підняти не виходить. У грудях починає боляче поколювати, а вода підіймається трішки вище. Потрібно терміново щось робити.