Розділ 7 ❤️

— Випробовуєш долю племіннице? – від його голосу по тілу пробігають крижані мурашки. 

Дамрад робить крок до мене, моя вірна служниця стає переді мною, закриваючи собою моє тіло. Вона також тремтить від страху, але старається триматись впевнено. Я настільки розгублена та налякана, що не можу промовити й слова. 

— Лілан, прекрасна Лілан – сказавши ці слова з дивною посмішкою, він замахнувся та з усієї сили вдарив мою служницю по обличчі, від чого бідолашна одразу ж впала на землю. 

— Як ви посміли? – ошелешено запитую, не підіймаючи на нього погляду. 

Нахиляюсь та допомагаю встати бідній дівчині. У думках тільки одне, що я підставила її. Сумління активізувалося та навіювало мені відчуття сильної провини. 

Дамрад мовчки дивився на мене, сховавши всі емоцій на своєму обличчі. Його вчинок стосовно дівчини, дуже сильно розлютив мене. Тож взявши всю сміливість в руки, я вирішила протистояти злому та без сердечному дядькові. 

— Ви більше не посмієте доторкнутись Лілан. Я вам цього не дозволю! – вкладаю всі сили, щоб триматися упевнено. 

Дядько на мої слова тільки сильніше розсміявся, ніби я йому не про серйозні речі говорила, а анекдот розповіла. 

— Вів'єн, також такою була. Ти схожа на неї, справді. Така ж дурненька – з посмішкою промовляє, а тоді швидко наближається до мене та боляче хапає за підборіддя. 

— Послухай мене уважно Талія. Я твій персональний кат та Бог в одному лиці. Тож не випробовуй моє терпіння, я продам тебе як худобу, любому хто лиш перший запитає ціну. Поки я твій опікун, ти будеш поводитись добре. А зараз, щоб ти затвердила урок, прибереш усю конюшню – сказавши ці слова, він за руку повів мене у сторону конюшні. 

— Я не іграшка для вас. Ви не маєте права – кричу та намагаюсь вирватись. Дощ вже настільки сильний, що  плащ весь промок та почав мочити сукню. 

— Думаєш граф Вільгельм тобі допоможе? Ні. Поки ти йому ніхто, тож насолоджуйся племіннице – у голосі було стільки злоби. Як наші стосунки настільки зіпсувались? 

— Ви ж любили мене та матінку. Вона вважала вас улюбленим братом – не стримуючи емоцій кажу, поки ми заходимо на території конюшні. 

Дамрад зупиняється, мені стає неймовірно страшно. Його погляд просяк страшним болем та люттю. Моє серце забилось дуже швидко, я дивилась як він наближається до мене та не могла зробити й кроку. 

— Ти посміла згадати матінку? – загарчав дядько, я вже пошкодувала що не стрималась та промовила ці слова. 

— Що замовкла? Тобто ти пригадала як я тебе колись любив, за матінку нагадала, але про те що ти винна у її смерті змовчала? – від його слів я впадаю у сильний шок. 

Я винна у її смерті? Але ж Талія любила маму, я відчувала її емоції. Це не може бути правдою. 

— Це не так – ледь чутно кажу, від чого у Дамрада ще більше коситься обличчя. Від його одного погляду на мене, мені хочеться сховатись якнайдалі. 

— Знову та ж історія. Я навіть розмовляти з тобою більше не збираюсь. Ти Талія сама в усьому винна, тільки ти. Тож поки це все не буде блищати, звідси ти не вийдеш.

— Леон, підійти – тіло здригнулось від його гучного голосу, яким він когось покликав. 

У дверях з'явився конюх, погляд синіх очей зупинявся на мені. Від чого серце у грудях забилось ще сильніше, мені було ніяково від ситуації та вигляду який я маю. 

Намагаюсь розгладати мокрі складки на сукні, поки сині очі спостерігають за кожним моїм рухом. 

— Талія повинна прибирати все. Поки все не буде чистим, Талія не вийде з конюшні та навіть їжі не отримає. – вказуючи пальцем злісно наказує, а тоді обертається до мене. 

— Я навчу тебе як це втікати з дому та відкривати свого до мене рота – сказавши це він розвертається та йде геть, а я не уявляю що казати Леону. 

— Леді тут холодно, ходімо у середину – рукою зарошує, а його голос дарує ледь помітне тепло у моїй душі, на якій зараз така ж сама гроза. 

 Я переступаю поріг конюшні та важко видихаю. Роботи тут неймовірно багато, мені навіть місяця не стане, щоб усе відмити. Обіймаю себе руками та це не допомагає зігрітися. 

— У мене до вас буде прохання – звертаюсь до конюха, потрібно перевірити як там Лілан. Надіюсь вона не мокне під дощем. 

Леон зупиняється та зацікавлено мене розглядає, від чого на душі з'являється приємне хвилювання. 

— Ви не могли б, перевірити як там Лілан. Точніше чи вона часом не під дощем – кажу та переводу погляд на вихід, гроза стає все сильнішою, перші звуки грому накривають землю. 

— Проходьте туди, а я перевірю – від його відповіді мені стає спокійніше. 

Я боялась що в очах знову буде біль, а ще буде злість на мене, але слава богам їх не має. Тож я направляюсь у кімнатку яку мені показав Леон, а він поки швидко покидає конюшню. 

Маленька кімната з одним ліжком, яке займає більшу частину простору. Маленьким столиком та кріслом, яке слугує також шафою для одягу. Я б не відмовилася зараз поспати, хоча б трішки, а то тіло сильно тремтить від холоду та від того що я не спала цю ніч. Тільки така розкіш не для мене, тож знявши мокрий до нитки плащ, я почала оглядатись чим би помити це все. 

Знайшовши відповідну щітку, я в'язала відро з водою яке стояло у коридорі конюшні та почала чистити стіну. 

— Леді ви що робите? – зі здивуванням запитує Леон. 

— Те що й маю. Ви ж чули мого дядька – приречено відповідаю та продовжую чухати стіну. 

— Леді прошу перестаньте. Вам необхідно відпочити та напитись теплого чаю. Ви вся тремтите – схвильовано промовляє, від чого моє серце тріпоче від радості. 

Від м'ятного чаю мені стало трішки легше, я насолоджувалася його ароматом та смаком. Тіло вже не так сильно тремтіло, хіба вже від хвилювання, яке створювало близьке перебування біля Леона. 

Він не заходив у кімнату, а спостерігав біля дверей за мною. Лілан була вже в домі, надіюсь він її там не ображає. 

— Я не змогла повернути коней – відклавши чай, наважуюсь почати цю важку розмову та поглянути в очі.