Розділ 6 ❤️

Повертаючись у будинок, я старалась придумати план як можна зустрітися з графом Вільгельмом. Він не може просто так забрати коней та убити їх. Я відчуваю провину на собі, погляд грозових очей боляче ранили моє серденько. 

Мені вдалося не помітно зайти у кімнату де на мене чекала служниця. Ось вона мені й потрібна. 

— Леді куди ви ходили? – хвилюючись запитує, а я розумію що моє дивне почуття до конюха повинне залишитися в секреті. 

— Хотіла побачити коней, а їх забрали – ледь стримую сльози, хоча вони зовсім не через коней. 

— Це ж ваші коні, звісно ваш шкода. Не думаю що граф Вільгельм їх пошкодує – сумно промовляє, а я мало не відриваю рота від здивування. 

Це мої коні? Тобто Талії. Значить весь цей час він хвалився моїми кіньми та ще й посмів говорити що уб'є усіх. Що за монстр цей Дамрад? Та про нього я подумаю пізніше, зараз головне повернути коней, щоб в очах грозового неба засяяло сонечко. 

— Тому необхідно з ним зустрітися – кажу та ловлю на собі ошелешений погляд. 

Дівчина декілька секунд мовчки дивився, здається вона не вірить почутим словам. 

—Леді, але ж. Вам не можна зустрічатись таємно до заручин – тихенько, мов найбільшу таємницю світів промовляє служниця.

— Але ж у нього мої коні – сумно кажу, я дала обітницю повернути їх, тож свого слова я дотримаюсь. 

— Ох леді, ви накличете на себе біду. Я не дозволю вам це зробити, ви не уявляєте що за людина цей граф Вільгельм. Він вас не стане слухати – швидко заговорила служниця. 

— Або ти допомагаєш мені повернути моїх коней, або ж я зроблю це сама – серйозно кажу, знаю маніпулювання погано та це єдиний вихід який я зараз бачу. 

— Тільки щоб з вами нічого не трапилося. На світанку, поки всі будуть спати я покличу вас. У нас буде декілька годин, щоб ви поговорили з графом. Він якраз буде недалеко від нас – тихенько сказавши це, вона йде, а я не знаю радуватись мені чи ні. 

Вже двоє людей сказали що граф Вільгельм жахлива людина, але ж я його ніби то наречена. Надіюсь я зможу забрати своїх коней, або хоча б зберегти їм життя. 

До світанку я не заплющила очей, все намагаючись згадати такі потрібні мені слова. Я б промовила їх не задумуючись, які проблеми залишу для бідної Талії тут. Та поки цього не сталося, попробую виправити хоча б це. 

У думках нічого так і не з'явилось тільки дивні слова бабусі. 

— Серце яке справді горить для тебе, не задумуючись перетвориться на попіл. 

Я до кінця її не розумію, можливо відбудеться щось таке, що й покаже хто моє справжнє кохання. 

У двері тихенько постукали. Моє серце стиснулось від страху та все ж я підійшла до дверей і відчинила їх. 

Переді мною стояла моя вірна служниця та показавши жест бути тихенько, повела мене у протилежний бік виходу з дому. Ми зайшли на кухню, а ось з неї через комірчину на вулицю. Здавалось моє серце зовсім не билось поки ми старались дуже тихенько вийти. 

На вулиці дівчина подала мені чорний плащ, який довжиною торкався землі. Великий капюшон закривав моє обличчя та захищав від дрібного дощику, який так не вчасно почав падати. 

— Ми ще можемо повернутися леді – тихенько промовляє, я тільки махаю головою що ні. 

Йти довелось дуже багато, ми ходили різними стежками та вуличками, але все ж я змогла знайти плюси у нашій прогулянці. 

Парвін дуже красиве містечко, тут багато чого зроблено з дерева, і виглядає це казково. 

Сонечко все вище підіймалось, освітлюючи все більше простору на вколо. Ми мовчали, я хотіла б запитати про стосунки Талії та Дамрада, тільки як зробити це правильно я не знаю. Так щоб це не виглядало максимально дивно.

— У тій будівлі. Далі я не піду – рукою вказуючи на конюшню промовляє служниця. 

— Я швидко – кажу та не втрачаючи ні секунди направляюсь у будинок. 

З кожним пройденим кроком моє серце все сильніше билось, хвилювання наростало з кожною секундою. 

Обходячи загін, я підійшла до будівлі у якій помітила графа Вільгельма, тільки він розмовляв з однією жінкою. Схоже вона прибиральниця, або ж годувальниця. Вони щось дуже жваво обговорювали, дивлячись то на одних то на інших коней. 

Я декілька хвилин мов мишка тихенько спостерігала за ними, чекаючи слушного моменту, щоб підійти. 

Тому коли жінка пішла, я швиденько підбігла до графа. 

Помітивши мене його темні очі розширилися від здивування, все тіло тремтіло коли я робила останні кроки на зустріч. 

— Леді Талія, що ви тут робите? – стальним тоном промовляє, а по моєму тілу з'являються дивні мурашки. 

— Де мої коні? – вкладаю всі сили, щоб голос тримався впевнено, теж роблю й з обличчям. 

— Там йде повинні бути, хворі та агресивні коні. На забиві – холодно відповідає, а моє серце болісно реагує на кожне його слово. 

— Це варварство. Так не можна, їм боляче та страшно зараз – ледь стримуючи сльози кажу та прикладаю руки до свого обличчя. 

— Вже надто пізно леді та ви не відповіли як потрапили сюди – роблячи крок на зустріч промовляє, а мене від такої близькості всередині все вибухає. 

— Таємно прийшла. Надіялась що ви зможете почути мене, що не станете робити найстрашніше. Я сама винна, підійшла до них, а ви відправили на смерть. Ви справді жорстокий – не стримуючи емоцій кажу та розвернувшись швидко тікаю геть.

Зупиняюсь коли вже бачу служницю яка чемно мене чекає. Вона по моїх очах все розуміє, тому одразу ж обіймає мене. Це саме те що було мені потрібно. 

Йдучи геть, обернувшись я помітила графа. Він йшов за мною? Та тільки зараз мені на це байдуже, він жорстокий такий як і Дамрад. 

— Ходімо швидше – кажу та ми прискорюємо крок. 

 Я рада що дівчина не лізе до мене із запитаннями, а то я б точно дуже сильно розплакалася, а так я майже заспокоїлась поки ми не дійшли до "мого" будинку. 

Та моє серце забилось мов божевільне, коли перед входом у дім на нас вже чекав Дамрад.