Розділ 3 ❤️

На вулиці почало темніти, живіт ображено бурчав дававши про себе знати. Йти та запитати про вечерю лячно, можливо Талію зовсім не годували, тому вона така худенька. 

За час поки я сиділа у кімнаті, я гарненько себе оглянула. Шкода що тут немає дзеркала, щоб поглянути на своє обличчя. Та деякі зміни я все ж помітила, по перше волосся набагато довше та світліше за моє, вона тобто вже я, блондинка. Друге що я помітила, це те що тіло дуже худеньке та ослаблене, а ще у мене синці на руках. Чомусь підозри одразу впали на мого дядька. 

Щоб краще себе роздивитись потрібна ванна кімната, але тут її не має. Мені здавалось що у кожної такої кімнати у фільмах та книгах була своя ванна кімната та гардеробна. Тут нічого такого немає, сукні та верхній одяг акуратно складені по скринях. Ніби кожного дня був варіант що Талія кудись поїде. 

Слова заклинання я так й не згадала, хоча пам'ятаю що це були прості слова. Не такі важкі як заклинання яке ми говорили з Лією, а буденні які ми вживаємо що дня. Я маленькою ще дивувалась, як таке можливо, щоб саме ці слова були заклинанням. Тому й думала що бабуся несповна розуму. Та зараз ніяк не можу згадати їх. Замість них я пригадала дещо інше, я не могла просто переміститись у будь-яке тіло. Так це буде час та місце де горить моє серце, але людина у чиє тіло поселиться моя душа та розум, має сама цього бажати. 

По словах бабусі, вона перемістилась у тіло служниці, яка прибирала на кухні. Здавалось як вона могла закохати в себе принца, але по її розповідях могла, тому що він її доля. 

Тож Талія сама бажала зникнути, її душа та розум зараз сплять, і поки я тут вона не прокинеться. 

Мої думки перериває легенький стукіт у двері. А тоді відчинивши їх, у кімнату заходить моя сестричка, у руках тримаючи ляльку зшиту із тканини. 

— Яка чудова у тебе лялька – кажу та усміхаюсь дівчинці. Потрібно поговорити з нею, можливо вона розповість щось цікаве про життя Талії. 

— Це ж ти мені зшила. Не вже забула? – надувши губки ображено промовляє, а я подумки б'ю себе по чолі. 

— Ні, як я могла. Просто здалось що вона інша – стараюсь говорити переконливо, і на дитячому обличчі з'являється усмішка. 

— Ходімо, батько кличе тебе вечеряти. Тільки не плач за столом більше, а то він знову заборонить тобі з нами їсти – на останніх словах, дівчинка почала шепотіти, ніби боялась що її почують. 

Я згідно киваю, їсти все – таки хочеться, а плакати я не збираюся. Скоро я повернусь до дому, а це все забуду як страшний сон. 

Тож набравшись терпіння, а то я впевнена що улюблений дядечко знову почне показувати своє погане ставлення до мене, пішла за дівчинкою у вітальну. 

Стіл вже був накритий, на ньому стояли безліч різних страв. Пахло неймовірно смачно, живіт знову дав про себе знати. 

— Навіть не буде слів, що мій хліб тобі не милий? – запитує Дамрад, коли я сідаю за стіл. 

— Дамраде – тихенько промовляє леді, легенько торкаючись його своєю рукою. 

— Талія, я веліла приготувати твої улюблені страви. Надіюсь тобі сподобається – з усмішкою та теплотою, звертається до мене. 

— Мішель, не потрібно панькатись з нею. На нас вже косо люди дивляться, тож або вона їсть те що й ми, або ж знову посидить у кімнаті – тихенько, але так щоб я почула прошипів дядечко. 

Я вирішила не зважати на його слова, мені необхідні сили, тож я накладаю собі кожної страви по трошки. Тут у нас й тушкована фасоля, гриби та безліч різних смаколиків. 

Леді Мішель з усмішкою дивиться як я їм, але нас перериває стукіт у двері. Дядько дозволяє зайти, та сильніше супиться. Схоже не одна я злю Дамрада. 

У кімнату заходить переляканий лакей, та повідомляє що у конюха важливе прохання до графа, яке не може почекати й секунди. 

— Нехай заходить – шипить дядько. 

Лакей швидко тікає, а за хвилину у кімнату заходить хлопець. 

Серце починає битись мов божевільне, долоньки одразу ж стають вологими, а тіло покривається мурашками. Я дивилась на красивого молодого хлопця, у руках він стикав свій жакет. Він тільки на секунду поглянув на мене, а моє тіло забуло як дихати. Я не могла відвести від нього свого погляду, від синіх очей у який був страх перед дядьком. 

— Ну кажи вже – не витримує тиші Дамрад, я ледь не підскочила від несподіванки. 

— Коні погано їдять, я вам ще декілька днів тому повідомляв що один із коней хворий. Потрібно було провести лікування всіх, а ви дали ліків тільки на одного – стурбовано говорив конюх, а я ловила кожне слово, кожний його рух та навіть вдих і видих. 

— Я завтра привезу ліки, а тепер згинь з очей – зло промовляє дядько, а хлопець не волить не слухатись. 

Кинувши на мене ще один погляд, від якого метелики з'явились у середні, він швидко пішов геть. 

— Ось цього ще не вистачало. Видам тебе заміж, та куплю собі нових коней. Граф за тебе таке багатство віддасть, що мені вистачить до кінця життя. А цих здохляків переб'ю – від його слів, у мене зникає апетит. 

Як так можна. Це ж живі істоти, у яких є почуття та емоції, вони відчувають біль та радість. Також можуть кохати. Тільки здається дядечко такого не знає, або ж не відчуває. 

— Чого скривилась? Ці коні не мають для мене жодного значення як і ти. Тож якщо ваша величність поїла, то також зникни з моїх очей – шипить Дамрад, а я з радістю хочу повернутися у свою кімнату. 

Тож не гаючи часу, я швидко повертаюсь до себе. У думках з'являється хлопець з синіми очима, вони мов небо прекрасні. Серце знову приємно забилось, поганий настрій викликаний словами дядька швидко змінився на щасливу усмішку. 

Так, стоп Тая. Ти скоро повернешся до дому, тож перестань усміхатися мов божевільна та лягай спати. 

Тільки закривши очі я знову бачила його, потрібно буде зранку сходити подивитись на коней. З усмішкою на обличчі я засинаю.

Як вам початок історії? Напишіть свою думку в коментарях та ставте вподобання ❤️ для мене це дуже важливо ❤️❤️❤️