Розділ 1 ❤️

— Скажи що ти просто злякалась – сміючись промовляє Лія, тримаючи у руках книгу моєї бабусі. 

— Я просто не вірю у такі дурниці – серйозніше відповідаю, та дивлюсь як подруга починає сильніше сміятись. 

— Ну тоді у чому проблема? А якщо це все правда? Ми зможемо побувати у ролі принцеси, походити по замку, звабити принца – на останніх словах Лія мені підморгнула, та заправила чорне пасмо неслухняного волосся за вушко. 

— Моя бабуся була божевільною, яка вірила у казки – сумно промовляю, та пригадую як ще маленькою бабуся розповідала, що колись таки зможе повернутись до свого коханого. 

— Тоді де вона? Лілія Олександрівна зникла, тож давай спробуємо – я бачила як в очах кольору пахмурного неба з'являються вогники. 

— Давай – здаюсь, нехай вона переконається раз і назавжди, що моя бабуся просто була божевільною, яка марила дивним світом у якому була магія, та її коханий принц. 

Лія радіє мов дитя якій дали цукерку або ж нову іграшку. Вона завжди така, весела та відважна, любить пригоди та ніколи не сидить на місці. Я ж повна її протилежність, не люблю зміни та ризикувати, краще вдома з серіалом ніж піти з друзями у гори, чи поїхати на закинуті будівлі. 

— Так тут написано, потрібно повторити закляття сім разів із заплющеними очима, у голові не повинно бути думок, і ми перемістимось туди де горить наше серце 

Прочитавши рядки "інструкції" підіймає на мене здивований погляд Лія. 

— А що значить, туди де горить серце? – запитує, та ще раз про себе перечитує інструкцію подруга. 

— Це значить, туди де живе твоє кохання. Бабуся багато чого мені встигла розповісти, але її зникнення до цих казок немає жодного відношення.

Я скептик, не вірю ні у релігію, ні тим більше у ці казки про потраплянок, які так любить читати Лія. Тож зараз ми промовимо ці слова, і вона зрозуміє що такого не існує, та дасть мені нарешті спокій. 

— Ти готова? – весело запитує, та зручніше сідає на підлозі подруга, я згідно киваю що так. 

— Повторюй за мною. Мені не віриться що я нарешті вмовила тебе. Принц я йду до тебе 

— Це повторювати? – сміюсь, а подруга показово ображається, а нам ще доповідь по історії робити. 

— Анаслі верад курут, бевіс сетро любвід – пальчиком показує повторювати. 

Ми заплющуємо очі, та взявшись за руки починаємо повторювати ці слова, та як я казала за сьомим разом нічого не відбулось. 

Дивлюсь на подругу, яка обережно відкриває очі, та починаю сильно сміятись. На що вона розраховувала, що ми опинимось у замку, біля нас будуть бігати лакеї, готові виконати любий наш наказ. 

— Ну що ж, йдемо робити доповідь – кажу, та встаю на ноги. 

Подруга починає оглядатись, у її погляді щось змінюється. Це неабияк лякає мене, тож я також починаю оглядати бабусину кімнату. З під підлоги починає просочуватися густий туман, і поки я підходжу до подруги, щоб забратись звідси, він заповнює всю кімнату. 

— Ліє, ходімо. Ліє, ти чуєш мене – кричу та дивлюсь як все починає розпливатись перед очима, у кімнаті змінюються стіни, а подруга стає схожою на голограму. 

Я намагаюся схопитись за неї, але між нами невидимий бар'єр, який не пропускає мене. 

— Лія – кричу, та за секунду все зникає. 

Я оглядаюсь по сторонах, бежеві стіни на яких висить багато картин. Біля однієї шафа білого кольору із красивими візерунками на дверях, пуфик з чарівною подушкою червоного кольору стояв поруч. 

Велике вікно з такими ж червоними фіранками, за яким виднівся сад. Підійшовши ближче до вікна, я остаточно впевнилась що мені вдалось. Я перемістилась, моя бабуся весь цей час говорила правду. Тільки де я? Та хто я? 

Все тіло починає тремтіти від страху, я не хотіла. Це мав бути просто жарт. Я пам'ятаю як повернутись назад, бабуся говорила що потрібно промовити слова, але які саме я не пам'ятаю. 

Сідаю на ліжко та зауважую що на мені пишна сукня персикового кольорову яку прикрашає вишивка із бісеру. Я точно зі знатного роду, простолюдинка собі б таке не дозволила. Цікаво де Лія? Вона вдома чи також у покоях принцеси?

Важко видихаю, та починаю плакати. Це повинен бути просто жарт, для чого я послухала подругу. 

— Леді Талія – вириває мене із думок голос дівчинки, яка забігала у мою кімнату. 

На вигляд їй близько 10 років, одягнена у красиву ніжно голубого кольору сукню, русяве волосся заплетене у красиву зачіску. Дівчинка дивилась на мене своїми карими очами, у них я бачила жаліть та любов, тільки як вона мене назвала? 

— Ходімо, на вас всі чекають – беручи мене за руку промовляє, та починає тягти за собою, мені нічого не залишається як піти з нею. 

Ми виходимо у коридор, на стінах якого висять безліч портретів, я намагаюся розгледіти кожний, можливо когось впізнаю, та буду знати де я. Тільки мені ніхто не знайомий. 

У вітальні сидять здається Граф зі своєю дружиною, їм приблизно за сорок років. Поруч із тацями бігають дівчата в однакових сукнях з білими фартушками. На дивані сидить чоловік, його титулу я не знаю, та його погляд мене лякає. 

Дівчинка біжить до жінки, в очах якої з'являється теплова яку вона дарує дівчинці через обійми. Граф також їй усміхається, а коли переводить погляд на мене то вся радість миттю зникає. У його погляді читається злість, і я не розумію чим викликала її. Від його погляду стає справді дуже моторошно, він явно мене не любить, а точніше сказати ту у тілі якої я поселилась. 

— Таліє, вклонись та привітався зі своїм майбутнім чоловіком – шипить мені Граф, я переводжу погляд на чоловіка, ось тобі й принц Тая.

Вітаю вас на сторінках моєї першої книги ❤️

Надіюсь вона вам сподобається, якщо так то підписуйтесь та добавляйте книгу у бібліотеку ❤️ а також коментуйте та ставте вподобання, це найкраща подяка для мене ))) 

З любов'ю ваша Олівія ❤️❤️❤️❤️