3. Привиди минулого
Вранці мене розбудив дощ, що розпочавшись з ночі розійшовся наповну, і тепер звідусіль звучав мелодійний спів крапель води об дах. Я прислухалась до галасу, що розносився з кухні. І як у дитинстві пройшла на кухню, де відчувався аромат смачного сніданку. Мама з татом складали плани на день, а коли я вийшла то мама з татом привітались
- Доброго ранку, Вел. Чого ти встала?
- Та не можу довго спати вдома.- промовила я, обійнявши рідних .
- То сідай поснідай з нами,- мовив тато всміхнувшись.
На столі я побачила букет ромашок у вазі, вони дуже приємно пахли. Я посміхнулась, як же це класно- тато й досі дарує квіти мамі. Це так романтично,- подумала я. Тато прослідкував за моїм поглядом і лукаво промовив
- Подобається?
- Так.
Це мамі передав один чорнявий хлопчина,- киваючи на букет, мовив тато.- Сказав, щоб тобі передала. Не знаєш хто б це міг бути?- з хитрою посмішкою додав тато.
- Не маю жодного уявлення,- відповіла я та мої щоки зрадницьки запалали,
Коли дощ вщух мама відправила мене до магазину за продуктами для пирога.
Мені подобалось гуляти після дощу, все ніби вбирало свіжу вологу і оновлювалось, а ще визирало яскраве сонечко, що дарувало мені хороший настрій, згадалось як в дитиною я перестрибувала калюжі , і мені захотілось повторити це. Хай навіть це було смішно- байдуже. Головне робити, те що хочеш. Сьогодні на мене чекає чудовий день,- подумала я. Та мій настрій швидко упав до нуля, коли я побачила двох своїх знайомих- Федю і Макса. Пам'ять підкидала фрагменти спогадів, які я як могла старалася забути, та все ж дещо таки не забувається...
***
На дворі було вітряно осінь опадала листям, замітаючи вулиці, що тепер вбрались у жовтаву одежу я п'ятикласницею читала книжку_ збірку казок на шкільних сходах . Книги були моїми друзями, так круто було блукати вигаданими світами , і одним помахом чарівної палички боротися з драконами. Пам ятаю навіть мріяла винайти одну таку. В реальності ж мені було перебувати не так весело, як зі своїми вигаданими героями і причини цьому було дві- Федя і Макс- старшокласники, яким моя любов до книжок очевидно десь дуже муляла і вони не упускали моменту мені про це сказати.
Книжка була дуже цікава подарована мені мамою на день народження. Зачитавшись я і не помітила як до мене наближається двійко хлопців
- Ой що Валерія-заучка не втримала книжку в руках!- підійшов Федя, що своєю дебелою рукою вихопив книгу
- Віддай!- мовила я і сама здивувалась власній рішучості. Моя реакція на мить здивувала його, очевидно не очікував супротиву, та все ж опанував себе і захихотів
- Хочеш книжку?- промовив посміхаючись Федя тримаючи її в мене над головою, він додав:
- Злови,- кидаючи уверх, так щоб я не дістала.
Книжку зловив довготелесий Макс товариш Феді.
- Ой промазав,- захихотів Федя.
З надр моєї підсідомості піднімалась злість, що роз їдала мене, ніби кислота, а в голові були усі образливі слова , якими я б хотіла ущипнути кривдників, та натомість мій язик почав заплітатися і єдине , що я змогла з себе вичавити були слова що більш походили на жалюгідне прохання
- Віддайте, або я... я...- я намагалась не заплакати та до горла вже підступав здоровенний комок.
- Що ти? Заплачеш ? Покличеш матусю?- засміялися товстий і тонкий, що уже грали книгою в футбол.
А мої очі і справді налились слізьми, які вперто не хотіли назад ховатись і тепер уже лились вволю по гарячих щоках. Награвшись своїм трофеєм Федя і Макс змилостивились і товстий промовив
- Максе, віддай малій шмаркачці її книжку.
Макс вже простягав потріпану книгу мені і коли мої пальці майже торкнулися обкладинки розвернувся і зажбурив її у найближчу калюжу, та сумно булькнула у відповідь.- Пробач знову не втримав,- засміявся довгий.
А я дивилася як мій подарунок тоне у брудній калюжі. І зібравши останні сили розвернулась і побігла посходах у туалет.
Та потім частенько знаходила свої речі в унітазі
***
Я більше не та дівчина , яку однокласники назвали заучкою і принижували!- зробивши два кортких вдихи-видихи повторювала я про себе. А ноги несли мене на зустріч з минулим. Десь в глибині душі я сподівалась, що ті двоє мене не помітять тому намагалась не привертати зайвої уваги. Товстий і тонкий сиділи на лаві навпроти магазину випиваючи і про щось гомоніли. Коли від магазину мене відділяло кілька метрів голоси двох хлопців стихли, а один з них присвиснув:
- От так! Ціпа до нас прилетіла!- говорив судячи з скрипучого голосу Федя.
Не повертайся, тільки не повертайся!- думала я.
- Що носа воротиш?- додав Макс засміявшись і я почула його кроки за спиною, а потім він схопив мене за руку. І я таки мусила повернути голову, хоч і зрозуміла, що це мене викриє. Зустрівши здивовану усмішку Макса я зрозуміла, що пропала, атже ці двоє зовсім не змінились в їх очах горів не добрий вогонь. Вони були тими ж самими, а значить бачили в мені свою жертву.
- Федю дивися хто в нас тут,- засміявся довгий,- це ж наша Валерія-зубрила,- все ще тримаючи мою руку, промовив Макс.
Треба тікати,- подумала я, та тільки як втекти не знала. Доведеться з імпровізувати тільки б підгадати момент зручний; благо, ми стояли майже біля входу в магазин- кілька кроків, а в магазині вони мене не дістануть. Залишалося найскладніше- відволікти їхню увагу.
- Відпусти мене!- крикнула я, рванувши чим дуж з лап Макса, та його це тільки тішило.
- Ти диви вона ще й видирається! А Федя якого роки не пощадили зробивши ще товстішим зареготав показавши жовті зуби , мов погоджувався з моїм невіглаством.
Цією кілька хвилинною запинкою я і скористалась вдаривши довготелесого Макса ногою в коліно від чого останній завив, а я втекла сховавшись у крамниці.
Здається відірвалася,- подумала я. От так пригода, а я ще казала, що у мене нудне життя. Добре, що в магазині була тільки продавчиня, яка судячи з погляду мала мене за божевільну. Привітавшись і попереджаючи її запитання, мовила: "Скажений собака гнався". Не знаю чи вона повірила, та питати перестала, мала інші справи. Купивши усе необхідне, я стала думати як вийти, атже двоє друзів точно чекали мене надворі. Та вигадати нічого не встигла двері відчинились і зайшов відвідувач- це я побачила мигцем, бо стояла спиною до входу. Мене наче ошпарила здогадка - це мабуть хтось із тих двох прийшли мені помститись за те, що зарядила Максові в коліно.
Що ж потрібно діяти,- вирішила я і підхопивши пакунки поспішила до виходу налетівши на того відвідувача і повалила його на землю.
- Ей! ви що собі дозволяєте дамочко!- промовив знайомий голос.
В той момент я зрозуміла дві речі. Я призимлилась просто на того хлопця і тепер лежу на ньому зверху, а ще у нього доволі приємний і знайомий голос, що не схожий ні на одного з моїх нападників, а коли підняла очі, то побачила, що на мене дивився здивовано красунчик з кав'ярні на ім'я Алекс.