Крихка гармонія

Сонце вже хилилося до горизонту, коли Ардал’єн та Естер, мовчки йдучи поруч, поверталися до табору після ранкового патрулювання. Тиша між ними була напруженою, хоча вони й не сварилися відкрито. Кожен із них відчував невидимий тягар відповідальності за мир між людьми та ельфами. Їхня співпраця вже принесла певний спокій у кілька поселень, але напруга все ще залишалася. Вона висіла над ними, мов грозова хмара, готова ось-ось вибухнути.

Тривожна звістка застала їх на підході до табору: людський караван із провізією, що рухався до нового поселення, був атакований. Усе вказувало на те, що нападниками були ельфи — такі чутки розносилися табором зі швидкістю блискавки.

— Цього не може бути, — впевнено заявив Ардал’єн. — Жоден із моїх людей не наважився б напасти без дозволу Ради.

Естер зупинилася і зітхнула. Її погляд був сповнений напруги.

— Але ти не можеш цього знати напевно, — відповіла вона. — Чи кожен ельф підпорядковується Раді?

— А ти думаєш, що люди ніколи не брехали, щоби звинуватити нас? — його голос загострився, мов лезо.

— Ардал’єн, це серйозна ситуація, — різко сказала Естер. — І ми повинні знайти правду, а не захищати своїх лише через те, що вони наші.

— Ти справді думаєш, що я не хочу цього? — він зробив крок до неї, його очі палали від образи. — Але ти сама стоїш на боці свого народу, навіть не маючи доказів.

Естер відчула, як її запал охолоджує його слова. Їй хотілося відповісти, але вона глибоко вдихнула, стримуючи гнів.

— Ми повинні працювати разом, — нарешті сказала вона тихо. — Незалежно від наших упереджень.

Ардал’єн на мить мовчав, а тоді кивнув.

— Тоді давай почнемо, — відповів він, і вони вирушили розслідувати напад.

На місці нападу Естер оглянула залишки каравану: перекинуті вози, розірвані мішки з зерном, стріли, що встромилися в землю. Вони виглядали ельфійськими — тонкі, майстерно виготовлені. Але щось не давало їй спокою.

— Це дивно, — пробурмотіла вона, підбираючи уламок. — Дерево стріл якісне, але оперення зроблено недбало. Це не в стилі ельфів.

Ардал’єн, який досі мовчки стояв осторонь, підійшов ближче. Його погляд на уламок був холодним і зосередженим.

— Ти маєш рацію, — сказав він після хвилини роздумів. — Це виглядає, як спроба імітації. Але кому це вигідно?

Сліди від коліс і ніг вели до лісу. Вони розділилися: Естер вирушила вперед із невеликим загоном, залишивши Ардал’єна стежити за оточенням.

Повернувшись до табору з полоненими мародерами, Естер була готова до пояснень, але ситуація вже вийшла з-під контролю. Люди звинувачували ельфів, ельфи відповідали гострими закидами.

— Це ваші стріли! — вигукнув старійшина одного з людських поселень. — Ваші руки завжди були готові до війни!

— А ваші язики завжди були гострішими за мечі, — огризнувся молодий ельф.

Естер виступила вперед.

— Досить! — її голос лунав упевнено і владно. — Ми знайшли справжніх нападників. Це не були ельфи.

Натовп стих, але обличчя залишалися напруженими.

— І ти очікуєш, що ми в це повіримо? — підняв голос інший чоловік. — Усе вказує на ельфів!

Ардал’єн різко вийшов уперед.

— Якби це були мої люди, вони ніколи не залишили б таких слідів, — холодно відповів він. — Хтось грає на вашій недовірі.

Це не втихомирило натовп, але Естер не дозволила ситуації загостритися. Вона повернулася до Ардал’єна.

— Нам потрібен час, щоб розслідувати це, — сказала вона, намагаючись говорити м’якше. — Ми не можемо дозволити цій ситуації стати початком нового конфлікту.

Ардал’єн, спершу здавалося, хотів відповісти різко, але натомість зітхнув.

— Ти права. Але це буде важче, ніж ми думаємо.

Естер і Ардал’єн разом організували новий порядок у поселенні: спільне сховище, спільне управління запасами та розслідування кожного інциденту окремою групою з обох сторін.

Увечері, після довгого дня переговорів, вони залишилися вдвох біля багаття. Тиша була напруженою, але тепер вона не дратувала, а навпаки, приносила спокій.

— Вибач, що я так різко на тебе накинувся, — тихо сказав Ардал’єн. — Просто... кожного разу, коли хтось звинувачує моїх людей, це ранить мене.

Естер кивнула, дивлячись у вогонь.

— Я знаю. Я теж відчуваю це, коли звинувачують людей. Але ми повинні бути сильнішими за ці емоції, Ардал’єн. Інакше ми ніколи не зможемо побудувати те, про що мріємо.

Він посміхнувся, і ця посмішка була сповнена тепла.

— Разом ми зможемо, — сказав він.

— Разом, — відповіла вона.

Та їхній відпочинок тривав недовго. До них підійшов гонець із запилюженим обличчям та посланням у руках.

— На горизонті нова загроза, — сказав він, передаючи листа. — Хтось грає проти вас. Їхня мета — зруйнувати мир.

Естер і Ардал’єн обмінялися поглядами. Мир, який вони будували, залишався крихким. Але обидва знали: разом вони зможуть подолати все.