Погоня за зрадником

Сутінки поволі сповзали на густі ліси, перетворюючи всі барви природи на похмурі відтінки сірого та зеленого. Дерева стояли мовчазними велетнями, їхні криві гілки тягнулися до неба, ніби сплітаючись у складну мережу, що ховала від сторонніх очей все, що могло б відбуватися під їхнім покровом. Ліс був непривітним місцем, особливо вночі, і навіть найсміливіші воїни рідко наважувалися ступати сюди. Проте для Естер і Ардал’єна цей ліс був єдиним шляхом, який міг привести їх до Каріма.

З кожним кроком земля під ногами ставала все м'якшою, під ногами тріщали сухі гілки та хрумтіли старі листя, залишаючи за ними ледь помітні сліди. Ардал'єн, який йшов попереду, рухався з дивною впевненістю, наче цей ліс був для нього давно знайомим. Його тонкі вуха прислухалися до найменших звуків, і час від часу він зупинявся, вдивляючись у далечінь, ніби щось вивчав.

Естер відчувала, як її серце стукотить у грудях, наповнене не тільки напругою від гонитви, а й тривогою. Вони з Ардал’єном ішли по сліду Каріма, зрадника, який приніс стільки болю і страждань.

— Він не міг піти далеко, — тихо промовив Ардал'єн, оглядаючись на навколишні тіні. — Його магія могла допомогти йому втекти швидше, але він не всемогутній.

Естер зціпила зуби, згадуючи, як Карім, якого вона вважала другом, обернувся проти них. Він не просто втік — він забрав із собою важливі секрети, що могли стати вирішальними в битві між ельфами і людьми.

— Що ти думаєш, він збирається зробити з цією інформацією? — запитала вона, намагаючись тримати голос рівним.

— Використати її на свою користь, — відповів Ардал'єн, вдивляючись уперед. — Він завжди шукав владу. Я відчував це давно, але думав, що зможу його зупинити.

Ліс ставав все густішим, і стежки, які вони слідували, розпливалися перед ними. Магія Каріма залишала свій слід, роблячи шлях важчим для звичайного воїна. Проте Ардал'єн мав іншу силу, і його чуття допомагало їм продовжувати шлях.

— Ми не можемо дозволити йому втекти, — сказала Естер, відчуваючи злість під поверхнею своїх думок.

— І не дозволимо, — твердо відповів Ардал'єн.

Вони рухалися далі в тиші, обидва занурені в думки про те, що станеться, коли вони наздоженуть Каріма. Естер не була впевнена, як зустріне свого колишнього товариша — чи зможе пробачити його, чи зупинить його раз і назавжди.

Пізніше, того ж дня, коли вони зупинилися на короткий перепочинок, Естер вирішила нарешті заговорити:

— Чому ти продовжуєш допомагати мені? — її голос був твердим, але в очах було видно сумніви. Вона не могла більше тримати це питання в собі.

Ардал'єн на мить замислився, перш ніж відповісти.

— Ми переслідуємо одного ворога, — відповів він спокійно, його голос звучав м’яко, але впевнено. — Він зрадив не лише тебе, а й мене. Наші долі зараз переплетені, хоч би як це не було дивно.

Естер на мить замовкла, обмірковуючи його слова.

— Але як ти можеш мені довіряти? Ми ж вороги. Я була частиною армії, яка прагнула знищити таких, як ти.

Ардал'єн усміхнувся, але ця усмішка була більше сумною, ніж веселою.

— І ти думаєш, що я не пам’ятаю цього? Ми всі воюємо за свої народи, але є моменти, коли особисте стає важливішим. Карім — зрадник, і я не можу дозволити йому завдати шкоди нам обом. Чи ти не бажаєш того ж?

Ці слова змусили Естер задуматися. Вона дійсно бажала поквитатися з Карімом. Але чи дійсно це було головною причиною їхньої подорожі разом? Можливо, вони шукали щось більше. Можливо, вони обидва шукали спокуту за свої помилки.

Кілька годин потому вони дісталися до невеликого узвишшя, з якого відкривався вид на широку рівнину. Ліс поступово відступав, залишаючи їх на краю відкритого простору. Попереду виднівся великий занедбаний замок — давня ельфійська споруда, колись покинута і забута.

— Він тут, — тихо промовив ельф, зупиняючись біля великого, вкритого мохом каменя. — Я відчуваю його сліди.

Естер мовчки кивнула, стискаючи руків’я свого меча. Її очі пробігали навколо, вдивляючись у кожну тінь, кожен рух листя. Вона не мала таких здібностей, як Ардал'єн, але її воїцька інтуїція підказувала, що небезпека наближається.

— Чому він вирішив сховатися тут? — запитала вона пошепки, порушуючи тишу. Її голос звучав трохи напружено, адже думка про Каріма не давала спокою.

— Це ідеальне місце для таких, як він, ідеальне місце для укриття. — відповів Ардал'єн, не обертаючись. — Ліс захищає його, дає йому перевагу. А крім того, тут він міг підготувати пастки.

— Але не надовго, — прошепотіла Естер, стискаючи руків’я свого меча. — Ми маємо діяти швидко, поки він не зник знову.

Естер зціпила зуби. Її серце досі боліло від того, що Карім, якого вона вважала близьким товаришем, зрадив їх. Як він міг так легко зрадити все, що було їм спільним? Вона не могла повірити, що людина, яку вона знала стільки років, була здатна на таке.

— Ми повинні його знайти, — сказала вона, більше для себе, ніж для Ардал’єна.

— І ми знайдемо, — відповів ельф, його голос був спокійний і впевнений.

Шлях ставав усе важчим, ліс ніби сам виставляв проти них свої пастки: корені дерев, сховані під товщею листя, раз у раз намагалися зачепити ноги, а густі гілки зімкнулися над ними, закриваючи небо. Але вони продовжували йти, рухаючись уперед.

Естер відчувала напруження в кожному м'язі. Вона згадувала битви, в яких брала участь, кожен удар, який витримувала, і кожну перемогу. Але тепер це було інше. Тут, у цих сутінках, вона була не воїном на полі бою, а переслідувачем, мисливцем за тими, хто зрадив її.

Ніч опустилася на ліс повністю, коли вони вирішили зупинитися на ночівлю. Ардал'єн, як завжди, зберігав холоднокровність, навіть коли вони облаштовували невелике місце для відпочинку серед дерев.

— Завтра ми досягнемо його, — промовив він, коли вони сіли біля маленького вогню. Його очі блищали у світлі полум'я, відображаючи полум’я.

Естер кивнула, але мовчала. В її голові крутилися тисячі думок. Чи зможе вона зупинити Каріма, коли настане час? Чи вистачить їй сили протистояти тому, кого вона колись вважала другом?