Тінь зради

Ніч повільно спадала на землю, накриваючи темним ковдром ельфійські ліси й людські міста. Здавалося, що й сама природа затамувала подих, відчуваючи наближення чогось неминучого. Для Естер ці останні дні були складними. Увесь її світ перевернувся після полону, але ще більше змінилося те, що відбулося між нею і Ардал’єном. Вони більше не були просто ворогами, проте цей новий, хиткий зв’язок лише ускладнював усе.

Естер йшла поруч з Ардал’єном через густий ліс, що, здавалось, приховував у собі сотні таємниць. Їхня подорож була довгою і виснажливою. Вони прямували до однієї з передових баз ельфійської армії. Ардал’єн вирішив, що вони мають зібрати більше сил для захисту кордонів. Люди, яких очолювала Естер, були могутніми воїнами, але в них не було шансів, якщо сили ельфів зійдуться з ними лицем до лиця у повному складі.

Естер йшла вузькою стежкою серед дерев, тримаючи руку на руків'ї меча. Хоч вона і почувалася спокійніше після розмови з Ардал’єном, але занадто багато незрозумілого залишалося навколо. Внутрішній голос, який завжди попереджав про небезпеку, не затихав. Ліс довкола здавався занадто тихим, ніби природа сама утримувала подих, передчуваючи бурю.

Ардал’єн ішов попереду неї, його силует, відсвічений останніми променями сонця, був твердим і незворушним. Він знав цей ліс до найменшого листка, знав, де ховалася кожна небезпека. Але навіть йому було важко передбачити те, що насувалося.

Естер ще не звикла до цього лісу. Хоч вона і жила в умовах дикої природи, ельфійські ліси мали щось особливе — це були місця, де природа відчувалася магічною, живою. Гілки дерев тихо шелестіли, а густе листя ховало не лише тварин, але й щось більше.

Вони мовчали. Останні декілька днів між ними виникло занадто багато невисловленого, що не дозволяло вести звичайні розмови. Ненависть, яку Естер відчувала до ельфів, поступово розчинилася, але залишилося відчуття загрози. Вона ще не до кінця довіряла Ардал’єнy, хоча все більше й більше бачила в ньому не ворога, а людину (або ж ельфа) з власними переконаннями та болем.

— Ми повинні рухатися далі, — холодно сказав Ардал’єн, зібравши воїнів. — Сьогоднішня ніч може бути вирішальною. Ворог рухається до кордонів наших земель. Ми повинні захистити їх за будь-яку ціну.

Естер мовчки слухала його слова, але відчувала, що щось не так. Якесь незрозуміле напруження висіло в повітрі, яке вона не могла пояснити. Вона обережно глянула на Каріма, одного з воїнів-ельфів, який нещодавно став її союзником. Він був другом Ардал’єна, але останнім часом його поведінка змінилася. Він ставав все більш закритим і мовчазним.

Коли загін рушив далі, Естер на мить відстала від решти. Її погляди зустрілися з очима Каріма, який різко відвернувся. Щось в ньому змусило її насторожитися.

Загін, що супроводжував їх, був малочисельним, але відданим. Багато з цих ельфів були друзями Ардал’єна, його найближчими союзниками. Серед них був і Карім — ельф, який, здавалося, ніколи не підтримував її присутності серед своїх. Його погляди завжди були холодними, а його мовчання — гнітючим. Він часто зникав із табору, і це викликало у Естер підозри.

За кілька годин вони досягли невеликої галявини, на якій вже чекали інші воїни-ельфи. Їхні погляди були настороженими, але з повагою зверненими до Ардал’єна, їхнього генерала. Естер знала, що вони ніколи не приймуть її по-справжньому. Вона — людина, ворог. Хай би які зміни відбулися в її серці, хай би як глибоко вона не відчувала зв’язок із цим світом — для них вона залишалася чужинкою.

Ніч надійшла швидко. Ардал’єн підняв руку, наказуючи всім зупинитися.

— Ми зробимо привал тут, — сказав він тихо, але його голос був владним і чітким.

Естер підійшла до нього, намагаючись розібратися в його планах.

— Ми близько до бази? — запитала вона, глянувши на обрій, який поступово затулявся ніччю.

— Майже. — Він обернувся до неї, його погляд був холодний, але в ньому з'явилася тінь втоми. — Але щось не дає мені спокою.

— Що саме? — Естер відчула, як її напруження збільшується. Вона звикла довіряти своїм інстинктам, але цього разу їй важко було зрозуміти, що саме викликає цей неспокій.

Ардал’єн обережно озирнувся, немов намагався вловити невидимий рух у глибині лісу.

— Я не впевнений, — зізнався він. — Але щось у цьому лісі змінилося.

Естер зупинилась поруч із ним, її рука вже інстинктивно ковзала до руків'я меча. Вона бачила, як інші ельфи теж починають насторожено оглядатися. Це напруження зростало, і навіть ліс, здавалося, більше не був таким гостинним.

— Нам варто відпочити, але потрібно бути на поготові, — промовив Ардал’єн, обертаючись до свого загону. — Карім, вистави вартових. Слідкуй за будь-яким рухом.

Карім кивнув, і його тінь зникла серед дерев. Естер не могла позбутися почуття, що щось було не так із цим ельфом. Вона завжди помічала його мовчазний протест, але зараз його відсутність була особливо помітною.

Ніч поступово насувалася, приносячи із собою прохолоду й темряву. Естер та інші зупинилися на привал біля річки. Вогонь, який запалили тихо потріскувало в центрі галявини та ледве освітлював обличчя воїнів. Їхні обличчя світилися у м’якому світлі, але тіні навколо здавалися живими. Естер сиділа поруч із Ардал’єном, намагаючись відволіктися від своїх думок. Але не могла позбутися відчуття, що щось невидиме наближається.

Естер сиділа поруч із Ардал’єном. Вона мовчки дивилася на полум’я, слухаючи його потріскування. Її думки плуталися — між турботами про майбутнє битви і тими змінами, які відбувалися всередині неї. Вона ще ніколи не відчувала таких суперечливих емоцій.

— Що тебе турбує? — раптом запитав Ардал’єн, не дивлячись на неї, але його голос звучав занепокоєно.

— Не знаю, — відповіла вона, піднявши погляд на небо, вкрите зорями. — Я відчуваю, що тут є щось більше, ніж просто війна за територію. Хоча, ти знаєш, — тихо відповіла Естер. — Це… не може бути правильним. Те, що відбувається між нами.