Полонені в часі

Естер прокинулася на світанку, ще до того, як сонце почало пробиватися крізь густі верхівки дерев. Спокійна тиша лісу, де не було місця для звуків міста або галасу, здавалась їй незвичною. Вона згадала, як зовсім недавно була на полі битви, де галас тисяч мечів і крики воїнів наповнювали повітря. Це минуле здавалося настільки далеким зараз, ніби вона опинилася в зовсім іншому світі. Її думки поверталися до нещодавніх подій: Ардал’єн, ельфи, їхній незвичний світ і магія, яка пронизувала кожен куточок цього місця.

Її тіло було втомлене після вчорашньої подорожі до святині, але її розум був сповнений думок. Відчуття лісу, магія, що проникла в її тіло, не давали їй спокою. Усе це змінило її назавжди. Вона вже не була тією дівчиною, що стояла на чолі свого війська, борючись за честь людей. Тепер вона відчувала себе частиною цього загадкового світу, який вчив її нового, незвіданого раніше розуміння.

Естер повільно підвелася зі своєї постелі, намагаючись не розбудити інших, хто міг бути поруч. Поглянувши на свій меч, який лежав поруч, вона зрозуміла, що вже не відчуває тієї відданості до своєї зброї, як раніше. Колись цей меч був продовженням її руки, її силою і захистом. Але тепер, після всього, що сталося, зброя здавалась їй лише предметом минулого, невід’ємною частиною її війни з ельфами, яка тепер здавалася їй такою далекою.

Сьогодні був важливий день. Ардал’єн обіцяв показати їй іншу частину лісу, ще більш давню і загадкову. Вона знала, що з кожним новим відкриттям її зв’язок із цим світом ставатиме міцнішим, і водночас вона відчувала страх. Що, якщо цей зв'язок змусить її остаточно залишити свою армію і народ? Що, якщо вона стане частиною лісу назавжди, як і сам Ардал’єн?

Естер вирушила до намету, що знаходився неподалік, з якого доносився слабкий звук тріску багаття. Вона помітила Ардал’єна, який стояв біля вогню, його постать, загорнута у легке покривало, була майже нерухома, і лише вітер ворушив його волосся. Він виглядав, ніби був частиною цього лісу, як його живе продовження. Його очі спостерігали за чимось вдалечині, хоча вона знала, що він вже давно помітив її наближення.

— Не можеш спати? — тихо запитав Ардал’єн, не відводячи погляду від далекого горизонту.

— Так, — відповіла Естер, наблизившись до нього. Її голос лунав тихо і спокійно, майже гармоніюючи з навколишньою тишею. — Занадто багато думок. Вчорашнє мене збентежило.

Ардал’єн кивнув, усе ще зберігаючи мовчання. Він здавалося замисленим, але в його спокої відчувалася якась глибина, ніби він розумів її набагато краще, ніж вона сама.

— Я обіцяв тобі, що покажу більше нашого світу, — сказав він через деякий час. — Ми вирушимо до стародавнього місця, що допоможе тобі зрозуміти більше. Це місце має велике значення для нас.

Естер уважно слухала, її цікавість зростала з кожною його фразою. Вона зрозуміла, що цей світ, який вона досліджувала з таким скептицизмом, тепер ставав для неї все більш загадковим і захопливим. І, що важливіше, вона почала відчувати, що стає частиною цього світу, хоча спочатку так опиралася цьому.

— Готова? — тихо запитав він, не відводячи погляду від лісу.

— Готова, — відповіла вона, відчуваючи, як її власний голос звучить тихо в навколишній тиші.

Вони вирушили в дорогу, не обмінявшись більше ні словом. Ліс був таким самим, як завжди — загадковим і мовчазним, але сьогодні в ньому відчувалося щось інше. Естер відчула, як з кожним їхнім кроком атмосфера стає густішою, майже відчутною. Ліс ніби чекав на них, оберігав якусь таємницю.

Після кількох годин подорожі лісом, Ардал’єн і Естер нарешті досягли місця, яке здавалось віддаленим від будь-яких людських або ельфійських поселень. До місця, яке Естер ніколи раніше не бачила. Тут, серед густих дерев, захованих за мохами і ліанами, стояли стародавні руїни. Їхні кам'яні стіни були вкриті мохом, а старі арки, що колись служили величними входами до будівель, ледь трималися на своїх фундаментах. Всі залишки будівель були наполовину поглинуті землею і рослинністю. Кам'яні арки і залишки колись величних будівель були вкриті мохом і виноградними лозами. Руїни виглядали настільки давніми, що здавалися частиною самої землі.

— Це… стародавнє місто? — запитала Естер, її голос був сповнений здивування.

Ардал’єн кивнув.

— Це колись було одне з наших найбільших міст, — тихо сказав Ардал’єн, коли вони підійшли ближче до руїн. — Ти бачиш лише залишки його слави. Цей ліс поглинув місто так само, як і час поглинув спогади про нього. Колись тут жили наші предки. Вони були вченими і магами, які створювали величезні заклинання, щоб оберігати цей світ. Але тепер це місце покинуте, час забрав його силу.

Естер зачаровано дивилася на стародавні камені, які колись були свідками великої історії ельфів. Її очі пробігали по вигравіруваним символам на стінах, і вона відчула слабку, але відчутну хвилю магії, що виходила від них.

Естер підійшла ближче до одного зі зруйнованих арок, відчуваючи, як від руїн випромінюється слабка, але відчутна магія. Вона торкнулася каменя рукою, і перед її очима на мить промайнуло видіння минулого: ельфи, що жили тут, їхні обличчя були сповнені мудрості і спокою. Вони працювали, створюючи свої магічні структури, їхня сила лунала через каміння і дерева.

— Що тут сталося? — запитала вона, її голос прозвучав майже благоговійно. Елейн намагалась уявити, чому таке місце було покинутим.

— Війна, — відповів Ардал’єн просто. — Як і скрізь. Люди і ельфи завжди воювали за землю, за владу, за магію. Ти знаєш, що наші народи завжди були у стані конфлікту. Це місце не було винятком. Люди прийшли сюди з мечами, а ельфи захищали себе магією. Але навіть наша магія не змогла захистити це місце від руйнування. Це місце стало полем битви так само, як і тисячі інших місць до нього. Але це особливе. Колись тут існувала велика бібліотека магічних знань, і наші предки використовували її для створення потужних заклинань. Одне з них — контроль часу.