В'язниця Лісу

В’язниця, в якій опинилася Естер, не нагадувала жодного із знайомих їй місць. Її камера була зроблена з переплетених коренів, які, здавалося, живуть своїм життям. Вони повільно ворушилися, ніби дихали разом із лісом. Зі стелі звисали нитки моху, а вогкі стіни були прикрашені таємничими рунами, які світилися слабким, зеленуватим світлом, ледь освітлюючи простір.

На підлозі лежала купа старого, протертого моху, що слугувала їй за ліжко. Серед нього ледве пробивався запах сирості й гнилі, що постійно змушував її відчувати легку нудоту. Темрява і холод стали її постійними супутниками, а самотність, що накрила її з першого дня полону, ставала все більш нестерпною.

Естер згадувала про минуле, про свої тренування і битви, про товаришів, які зараз, мабуть, загинули або були розкидані по полях бою. Її серце стискалося від болю та невпевненості. Чи є хтось, хто все ще бореться? Чи знають вони, що вона жива?

Естер насилу встала на ноги і доторкнулася до жорстких металевих ґрат, ніби сподіваючись на магічну силу, яка могла б звільнити її. Але відповіддю був лише холодний, безжальний метал.

Раптом двері камери рипнули, і в її тіні з'явився високий ельфійський страж із виразом, сповненим презирства. Страж був ельфом високого зросту з прямою, стрункою фігурою, що надавало йому вигляду граціозної сили. Його шкіра була світлою, майже прозорою і блідою, з легким сріблястим відтінком, який при світлі місяця здавався майже мерехтливим. Його очі блищали холодною байдужістю, а його довге волосся, зібране в акуратний хвіст, було кольором золотистого пшеничного поля. Страж був одягнений у броню із темного, майже чорного металу, прикрашену вишуканими гравіюваннями та орнаментами, типовими для ельфійського одягу. Цей обладунок був легким і рухливим, що ідеально підходить для швидкої і точної маневреності. Страж був озброєний довгим луком, який був не тільки практичним, а й символом її статусу. Лук був прикрашениий візерунками, що представляють природу та магічні символи. На поясі у нього висіли стріли в шкіряних сагайдаках, а також кілька маленьких ножів, які він використовував для ближнього бою. Сагайдаки були з візерунками, що відображають стародавню ельфійську магію.

Він мовчки поставив перед нею миску з їжею – рідку кашу з незнайомих їй коренів і трав. Їжа була теплою, але смак її був огидним. Естер зневажливо відсунула миску вбік, але голод змусив її швидко схопити її назад і з’їсти хоча б кілька ложок.

Час у полоні йшов повільно, наче крізь густу млу. Кожна хвилина здавалася годинами, а кожна година – цілим днем. Кожен новий день здавався нескінченно схожим на попередній. Естер намагалася підтримувати свою фізичну форму, роблячи прості вправи в межах обмеженого простору, але тіло поступово слабшало від нестачі їжі і руху. Естер втратила відчуття часу, не знаючи, коли настала ніч, а коли день. Камера, в якій вона перебувала, залишалася однаковою – темною, сирою і холодною. Лише іноді двері відкривалися, і до неї заходили стражники, які приносили їжу або перевіряли, чи не спробувала вона втекти.

Від їжі, що приносили ельфи, їй ставало зле. Це були дивні страви, в яких змішувалися різні трави і плоди, що здавалися їй зовсім неїстівними. Але голод змушував її ковтати ці шматочки, щоб не втратити сили. Її тіло було виснажене, але дух залишався непохитним.

Одного разу вона спробувала розірвати мотузки, що зв'язували її руки. Вони врізалися в шкіру, залишаючи глибокі сліди, але не піддавалися. Мотузки були зроблені з ельфійської трави, яка зміцнювалася при найменшому русі. Це було надто боляче, але Естер не відступила. Вона продовжувала боротися, поки не відчула, що сили залишають її. Зрештою, вона зневірилася і опустила руки. Її дух залишався непохитним, але тіло потребувало відпочинку. Всі її спроби були марними – ельфи знали, як зв'язувати так, щоб полонений не зміг втекти. Врешті-решт, вона зневірилася, залишаючи свої сили для іншого випадку, коли з'явиться реальний шанс на втечу.

Кожен її день був схожий на попередній, і лише одна думка тримала її на межі божевілля – думка про помсту. Вона мріяла про те, як візьме меч і прорветься крізь ряди ельфів, як знайде Ардал'єна і змусить його заплатити за всі свої злодіяння. Її серце билося лише для цього моменту.

Інколи вона чула далекі звуки, які доносилися ззовні: шелест листя, крики тварин, і навіть голоси, що ледь пробивалися крізь товсті стіни. Її слух став більш загостреним, вона навчилася відрізняти кроки різних стражників, а іноді чула голоси, що обговорювали щось між собою.

Одного разу, лежачи на холодній підлозі, вона почула уривки розмови між двома ельфами:

—…кажуть, що генерал Ардал'єн вирішив, що її доля має бути вирішена на Раді.

—Але чому? Вона всього лише людина…

—Тому що вона не просто людина. Вона командувач, і її полон може змінити хід війни…

Естер затримала дихання, намагаючись почути більше, але голоси стихли, залишивши її наодинці з власними думками. Це лише посилило її рішучість. Вона мусила знайти спосіб вирватися на волю, повернутися до своїх і завершити цю війну.

Наступного дня двері її камери знову відчинилися, і зайшов страж.

—Ти прокинулася. — промовив він холодно. —Генерал хоче побачити тебе.

Серце Естер забилося швидше. Генерал. Чутки про нього були страшними та загадковими. У своїх темних думках вона представляла його як жорсткого і безжального лідера, який не покаже милосердя. Але тепер, коли її життя було в його руках, вона розуміла, що справжня зустріч буде зовсім іншою.

Стражник  вийшов і до камери зайшов Ардал'єн. Його присутність відразу ж змінила атмосферу в кімнаті. Він був високим і статним, його волосся, кольору місячного сяйва, спадало на плечі, а очі – глибокі, як нічний ліс – дивилися на неї з незрозумілим виразом. Він був одягнений в довгий, темний плащ, що ледь ворушився при кожному його кроці.

Естер відчула, як її серце почало битися частіше. Його погляд був настільки пронизливим, що вона мимоволі відвернулася, намагаючись зберегти свою холоднокровність.