Післямова - продовженя й воно ж закінчення розповіді.

Я ніколи не допускав такої можливості, що хтось мене дурніше. Зовсім!

Слова “дебіл” і “дурак” мені відомі, але я їх використовував, до деякого часу, тільки до себе, а не до інших людей. Чомусь уявляв, навіть, розумніше за себе. Завжди дивувався, як інші вміють і знають більше мене, хоча ті, хто мене знає особисто скажуть, що я дивлюся на інших зверху. Але то — їх хибне враження. Так, я полюбляю подовгу про щось розповідати, але не з метою принизити, показати себе більш розумнішим, виключно для того, щоб довести свою думку на питання.

Але...

Мені довелося зустріти — РЕАЛЬНУ ДУРУ!

Ці слова, що я написав великим, треба писати в лапках, бо РОМАН далеко не роман, а уява хворого обмеженого мозку, тільки РЕАЛЬНА ДУРА була реальною дурою, просто слова недопустимі в літературній мові.

Це зараз споглядаючи, через досвід, розумію, що треба писати те, що думаєш, а не старатися комусь прислужитися. Але тоді думав: “А що, слюсар же отримує оплату за свою роботу, то чому письменник повинен працювати за так, це ж робота, мені ж легше морально, а іноді фізично, поварити тренажер з металу, ніж вигадувати роман! Чому б не почути думку потенційного читача та написати те, що вона бажає прочитати.”

Отак, давно, я взнав, що читають більше жінки й тільки про кохання.

Питав, правда, тих, що бачив, що читають на людях. Знов виявилися жінки.

Друге відкриття — це те, що і в їх книжках є секс.

Ну що, надумав писати, будемо писати роман про кохання, та й ще з співавтором дівчиною, що прочитала тих роман вдосталь. І ще важлива деталь — обізнана на сексі.

Сів. Слухаю її критику. На підставі зауважень пишу далі. Слідкую за реакцією, що подобається, що їй заходить.

Отак писав і писав — і тут вона реально починає вгадувати де вигадка, де реальність з мого життя. Допатрала, що я кохаю іншу, бо коли я пишу їй на угоду самому здається дурістю, але коли проявляю характер виходить доволі сильно. Далі дає прочитати своїм подругам і передала їх сміх про мою писанину.

Такого приниження я знав рідко — доволі велике!

Дякую тим, хто зробив “Революцію гідності”, бо для мене це були дві різні епохи, до неї й пісня неї, особливо за соціальні мережі. Та епоха, з “однокласниками”, пішла зі сміттям з моїх знайомств, стало відкриття — хто доклав зусилля та знайшов мене в “фейсбуці”, чесно вражений, хоча й сам для них зробив чимало поганого.

Але моє бажання писати фантастику, конкретно про “попаданців”, похитнулося. Наді мною висіло “Дамоклевим мечем” та прихильність потенційного покупця до романів про кохання з сторінками сексу. Іноді тицявся я як сліпий цуцик з експериментами, результатами яких стало повна відмова від сцен сексу — якось воно й так було зрозуміло, що ним закінчується, воно як в приказці: “Дурак не зрозуміє, а розумний не скаже.” Це я своє правило порушив в “Українському легіоні 2”, але не факт, що залишу, прочитаю, подумаю, чи видалення його не зіпсує передачі атмосфери. Але я про романи про кохання постійно думав, іноді десь на підсвідомості, але думав.

Сюжет “Кохання-шоу” народилося в зоні проведення Операції Об’єднаних сил, разом з продовженням “Українського легіону 2”, тільки я узявся написати після “Контора “Машина часу””.

Це моя реабілітація після того РОМАНА, що я так осоромився. Хоча читацька аудиторія його більше “Імперії Тора. Пісня еліті”, тільки тому, що її могли прочитати тільки представники видавництв, але менше будь-якого іншого мого твору. Але я хотів виправдатися!

Припускаюся думки — що “Кохання — шоу?” у мене вийшло!