Розділ 12.

Кожна людина вважає себе за саму розумну — але це хибне відчуття засліплює розум! І чим більше ти думав так, що ти знаєш все, тим більше життя приносить урок, що ти не знаєш нічого!

Я ще читав і не розумів текст, емоції настільки узяли в гору, що сконцентруватися було важко.

Але для чого ця інформація збиралася?

Аби ще більш цікавішим зробити шоу!

Воно мало назву “Вечорниці”, так невибагливо назвали його на початку, й яке залишилося, що його ніхто так не змінив. Зрозуміло, що перші “Вечорниці” планувалися як звичні вечорниці, що проводяться в кожному навчальному закладі по всій Україні. Та й ідея купувати увагу протилежної статі нічого нового не несло, але наші провінційні “Вечорниці” так вдало спочатку про себе дали знати.

Василь Олексійович бажав цю ідею поставити на довгу справу, а не один раз в рік, додавав часу. Якщо перші організатори хотіли охопити за короткий час як найбільше людей, то тут планувалося й час більший давати, й питати обоє сторони про кожного, чи знають один про одного, чи є спільні інтереси, чи може бути, що в банальному та огидному дійстві купівлі кохання є таки справжнє кохання.

Я прочитавши інформацію про Наталку зрозумів, що така ж сама тека є й на мене — не помітив як те, що я сам розповідав про себе невимушено, вони записали. Я знав, що кажу це для шоу, але чекав, що спитають певні питання, думаючи, що це розмова між ділом. А коли я розповів — думав, що пізніше спитають. Але вийшло, що це й було тим, про що казали — збором інформації. На те й було сподівання, що людина викаже, що для неї є важливим, на чому ставить акцент — а це робило ще важче вгадати про внутрішній світ коханого, чи коханої. Якщо дихали та жили іншим — то ставало зрозумілим, що увага привернута грошима зайва, бери гроші, чи не бери, а відповідь є для кожного глядача — чи є тут кохання, чи це зайве шоу з коханням!

Я почав охолоняти і трішки починав розуміти, що й вона казала та казала, не питали її, а сама виказувала, що для неї важливе.

Важко описувати той стан — з яким я почав, а пізніше закінчив, читати. Людина, що не вірили в будь-який шанс, що вважала себе останньою в житті Наталки, на початку, потихеньку розуміла, що в житті жінки залишила доволі помітних слід, вже на завершенні читання.

Я поглянув на Василя Олексійовича, у якого від мого здивування, що змусило мене замовкнути та на деякий час випасти з цієї реальності, з’явилася посмішка на обличчі:

- Я ж казав: “Прочитайте інформацію!”

- Але це треба було дати на шоу.

- Згоден. Але...

Він замовк, ще більше посміхнувшись задоволено:

- ... я бачив, що у тебе пропадає інтерес до шоу, а реклама збудована на твоїй історії. Мені треба було тебе якось зацікавити. Не розумію, звідкіль у тебе такі хибні уявлення з’явилися, чому ти не бачиш очевидних речей? - він став із-за свого робочого столу та підійшовши до мене вказав в листку на місце, що хотів щоб я прочитав.

“Я знала, що Антон продав все, що йому належало, перебрався на дачу, щоб всі отримані гроші виставити на мене. Він був якийсь незграбний, непристосованим до життям. Хоча вчився на відмінно, але не було ніякого життєвого досвіду, його однолітки мали вже додатковий заробіток, він же не міг знайти його, увесь свій час присвячував навчанню. Розуміла, що якщо я вийду за нього заміж, то буду жити за ним доволі бідно. Але те, що він всі свої кошти виставив — це тоді виявилося таким милим!”

- Цікаво, - розгублено відповів після прочитаного, - вона хоч уявляє скільки я в місяць зараз заробляє?

- А ти читай далі, там є на це відповідь.

Одного вона не знала та не розуміла, що про мій матеріальний стан помилялася! Я не був бідним!

Цікаво, що про мене знають мої одногрупники?

Чи вона не цікавилася моїм подальшим життя?

А ж розпитував та запам’ятовував будь-яку дрібницю з її життя, вона ж трактувала неправильно:

“Він жив з відсотків з депозиту, про це всі знали. Але ж банки! Вони ненадійні, я чула, що у нього були вкладені в ті, що збанкрутували. Він економив гроші, їздив на велосипеді, сам все робив для себе, ремонт житла, меблі. Якось він приходив робити за фахом. Мені казали, що не ладнав з підлеглими робочими. Працьовитий, але не розумів, що користуються з його м’якості. Він сам уходив, не бажав вчитися керувати людьми. Мені було його шкода — жити та тягнутися за кожною копійкою, коли ти не можеш найняти людей, коли доводиться все самому робити: вирощувати їжу, будувати та ремонтувати.”