Розділ 8.

Мене змусили задуматися. Якби я не казав, але ще почуття залишилися, що одразу не відмовив.

Але я вагався!

Невідома для мене справа — вкладати в справу шоу-бізнесу. Але і їх можна зрозуміти, я як ніяк головний герой дійства! Цікаво, а як з Наталкою, вона дала згоду?

Я подивився в вікно розгублено, троянди колихалися на вітру. Як ми би я не був практичний, але зберіг покійної матері традицію - садити квіти на городі.

Може вони мають рацію, коли стільки років протрималися в справі.

Але чому зараз, після стількох років надумали розширятися? Треба спитати.

І я записав перше питання.

За стільки років я не змінив думку, мені здалося вульгарним те, що купляв кохання дівчини. Але чому вульгарне? На цьому ж побудоване шоу, що хтось пропонує за романтичний день певні гроші.

Цікаво, а це ідея організаторів, чи Наталки, знов, після стількох років, нас запросити на шоу, мене, як того, що найбільше запропонував за час існування шоу, а її, як ту, що була коханою цього багатія?

Я записав друге питання.

Єдине, що я постійно питав на подібних перемовинах — це: в що підуть гроші, на які витрати, яку кількість і по якій ціні буде реалізована продукція. В нашому випадку, це квітки.

Треба зустрітися, обговорити справу ще, хочеться мені, чи не хочеться!

Здзвонилися, домовилися про зустріч.

Що я з’ясував, що це шоу було поки що аматорським до їх приходу, старі організатори мали основне місце іншої роботи, а не це шоу. До шоу долучилися молоді, запальні люди, що побачили потенціал в шоу. Особливо те, що шоу мало свою легенду про заможного закоханого, якому дівчина відмовила. Хотіли розкрити глядачу цю легенду, показати обох учасників цієї легенди. Був кошторис. Доволі амбітно!

Спитав за Наталку.

Сказали, що це була її ідея про зустріч двох дійових осіб тієї легенди. Вона в захваті від ідеї прийняти в шоу участь.

Розказали красиво, очі палали!

Що мені не сподобалося?

Те, що за справу узялася молодь, що на перемовинах не давала один одному слово. Я вже не раз стикався з цим. Молоді, здається ідея конгеніальною, ведешся на їх невиправдану самовпевненість і отримуєш гарантований результат — їх банкрутство, а з ними пропадають мої гроші!

Але повторюся — справа для мене невідома, до цього я заробляв гроші в тіні, коли більшість не уявляла реального власника процесу, кому належали їх інструмент і станки.

А тут емоції, показуха, та ще — я головна дійова особа цього дійства! Невже я можу когось привабити, чи моя історія?

Що сам нудний, що історія нудна та вульгарна. Здавалося, що мій виступ тільки доведе хибний та примітивний вислів, що жінка продажна, що у кожної є ціна. І так мене люди ненавидять, а тут таке вдіяти на всю Україну! За своє життя усвідомив одну аксіому, і поки не зустрів іншу людину, що б переконала в її хибності, - що давати людям гроші під відсотки, заробляти на їх горі - грішно. А я давав і з цього жив! У мене ж були вони, а у позичальника ні, і що те, що не може віддати навіть позичених грошей, більш підтримується суспільством, ніж те, що я втратив власні кошти, коли він чужі! І я надумав охолодити їх запал:

- Ви хоч уявляєте, що я Вам даю?! Це не просто гроші — це моє життя! Кожна копійка — це щось, в чому я собі відмовив! В молодості деякий час жив без телевізора, купив тільки тоді, коли заробив! Купляв все виключно тоді, коли заробив, а не тоді коли воно потрібно!

Вони обвели поглядом мій офіс і, схоже, не повірили моїм словам, бо сучасність мого робочого місце якось не вказувало не злиденність. Вони скривили обличчя показуючи цим, що я набиваю ціну собі. Я ж постарався цим самовпевненим молодикам пояснити, що втрата грошей, якщо справа збиткова, приведе до краху мого не те, що способу життя, а самого мого існування. Продовжив:

- Для мене гроші, що для столяра рубанок. Хтось заробляє руками, але треба інструмент. Хтось заробляю розумом. Хтось якимсь іншим талантом. Знаю, що я поганий керівник, поганий інженер і поганий будівельник. Тому мені треба ще довідки, час на роздуми. Думаю, що наша розмова на сьогодні закінчена. Коли прийму рішення я вам зателефоную. Дякую, що прийшли. До побачення!

Який результат?

Десь на 70 відсотків ні, а 30 так!

Можна було чесно відмовити, сказати, що й справа не здається прибутковою, ні мені не хотілося знов вдруге відчути, чи пережити, небачений сором. Знов червоніти, але вже на всю країну!

Але я узяв час на роздуми, не звик відкидати будь-яку пропозицію, в якій мав сумнів. А сумнівався на 30 відсотків, що можу втратити прибуткову справу! Треба залізіні аргументи в їх збитковості. Так, щоб рішення ґрунтувалося на впевненості, а не на моїй інтуїції!