6.2.

Успіх?

Я задумався. Це слово міняло своє значення. Раніше уявляв його — як те, що добре склалося.

От закінчити університет, та ще з “червоним” дипломом, - це успіх?

В моєму випадку — це безглуздий та геройський вчинок, а не успіх! Бо це життя в недобудованому будинку, де влітку спекотно, а взимку страшенно холодно. Про дві роботи може казати прибиральниця, чи якийсь малокваліфікований робітник, коли у мене навчання в університеті займало не просто час, а увесь час, здавалося, що перестань спати й ти будеш вчитися!

У мене настав дивний стан — я з великою, без знущань, зацікавленістю міг слухати до безкінечності відповідь на моє питання: “Що таке нудьга!”

А що таке нудьга?

Це вже слово для мене стало невідомим, як вперше почуте слово з іноземної мови. Я просто перестав його розуміти, коли став забудькуватим із-за змореності. Відкрив для себе, що банальний сон може збільшити мою продуктивність, коли те, що я робив учора 4 година, на завтра, після сну, я робив за годину.

Немов я успішний, а немов і ні!

Дохід стабільний маю, але не маю час на справді потрібні речі, змушений виконувати волю якогось тирана-вчителя, що уперто щось тебе змушує робити, коли воно тобі зовсім не потрібно. А головне, що я сам зголосився піти вчитися до університету.

Здавалося, що університет — це небачений ланцюжок дурної програми дії для людини. Вчись в школі, щоб вступити до університету, а вступивши відчуваєш, що навантаження добре збільшилося, і все заради того, щоб вступити до роботи. 15 років ти робив на перспективу, інвестуєш, коли ці всі роки ти вкладаєш і не отримуєш віддачі з вкладеного. Потім ти береш кредит аби слідувати сталим нормам. Кредит на навчання, кредит на дівчину, аби мати можливість вразити та привернути до себе її увагу, кредит на машину, бо так треба, кредит на житло, кредит на меблі, кредит на ремонт, кредит на побутову техніку, кредит, кредит... до безкінечності!

А тут обходишся простими речами, зрозуміло, що нікого з дівчат не приваблюєш, - але вже маєш засоби для життя!

Все!

Я прийняв рішення!

Я пишу заяву та закінчую своє навчання!

І ось, я замість того, щоб заплатити за наступний семестр, пишу заяву та подаю до деканату.

- Ти жартуєш? - спитала секретар.

- Ні.

- Гаразд, твоє діло, - і поклала до інших паперів якось байдуже.

Я вже думав, що моя справа закінчення, коли в дверях я стикнувся з деканом.

- Ви до мене?

- Ні.

- А у якій справі?

- Я справився.

Я вже узявся за ручку дверей, коли почув:

- Ось заява, написав, щоб він закінчує навчання.

- Справді, - він якось зі знущанням посміхнувся, щось своє надумавши, - ну, це я враз владнаю. Один підпис і Ви вільні.

Він проявив дивну волю, якій я напрочуд піддався — він завів мене до свого кабінету.

Чесно, в п‘ятий раз тут, перший після першого року, де він казав, що я не писав заяву, і наступні за тим же питанням, де він мені якось сказав, що у нього багато студентів, що він фізично не в змозі всіх запам’ятати, а тут:

- Антон Володимирович, ...

І на вимові мого ім’я та по-батькові я гепнувся на стіл, бо мої ноги від такого знущання відмовили мені. Виходить, цей “друг”, чи “гнида”, таки знав мене й мою справу, виходить мої заяви він просто не пускав в діло, аби я справно платив університету за навчання!

- ... а чого Ви уходите від нас?

- Я сирота, мої батьки розбилися на машині, їх кошти закінчилися, мені треба заробляти, - збрехав я.

- Що немає за що вчитися?

- Немає у мене грошей.

- Брешеш! Ти ж з принципу це робиш!

- Ні. Я повторюю! Я сирота. Збереження покійних батьків проїв, немає за що не то що вчитися, а й жити, - якось сподобалося брехати цьому майстру якихось гіпнотичних талантів, чи нейролінгвістичного програмування.

- Почекай.

Він кудись пішов, а я сам залишився в його кабінеті. “Ну, й дурень я!” - ще подумав, бо питання вирішено, що навчання зайве. Саме розумне вийти та піти по своїм справам. Ну не підпише заяву — то його справа, я ж на заняття не буду ходити, відрахують за прогули. Так і гроші не збираюся вносити, так само розірвуть контракт. “Чого я тут чекаю?”

Він ускочив назад, упрів, бо таки теплий серпень:

- Так у справі немає довідки, що Ви сирота!

- Я її не подав, - і таки наважився підвести аби вийти.

- Антон, я тебе розумію, втрата батьків, вчитися не хочеться.

Я думав, що він нагадає й про те, як Наталка при всіх мені відмовила на шоу.

Але цей “хитрий лис” промовчав, бо у нього в голові якась була нова афера, але карти на моєму боці, а йому нічим мене вже шантажувати.

- Чого так кидати, принеси довідку, а ми переведемо на бюджет. Гаразд.

Важко видихнув, бо не розумів який йому зиск щоб я вчився.

Здалося, що він швидко намацав мою слабину, знов карти були на його руках, а не на моїх. Це мрія вчитися на бюджеті, ще залишалася бажаною.