Кохання Бонні

Відчинивши двері й похапцем скинувши намоклий від дощу плащ, я увійшла на кухню, аби поставити на плиту чайник і хоч трохи прийти до тями після тривалої подорожі. Злива клекотіла за вікном, билася в шиби тремтливими гілками дерев. Десь тривожно завила сигналізація, сполохана ревінням грому. «Добре, що хоч таксі було поруч, інакше змокла би до ниточки», - втішала себе подумки. Відверто кажучи, подорож за кордон стомила мене, я мріяла випити гарячого чаю з медом, а потім залізти з головою під ковдру й слухати, як шаленіє за вікном літня гроза.

Гість із минулого

Зненацька у двері квартири подзвонили. «Мабуть, сусідка, - подумала я, так і не встигнувши випити ані ковточка духмяного напою. – Прийшла в черговий раз поскаржитись на сантехніка чи позичити солі». Поспіхом витираючи мокре волосся, я відчинила двері й зрозуміла, що моє припущення було хибним: на порозі стояв чоловік із букетом великих рожевих троянд. Його зовнішність, безперечно, була знайома, та темна борода й акуратні вуса маскували риси обличчя, і лише коли нежданий гість усміхнувся, я вражено вигукнула:

-Бонні, ти?!

Вперше я побачила Богдана років, мабуть, сім тому. Саме тоді в нас із чоловіком були доволі напружені стосунки, кожна спроба порозуміння закінчувалася гучним скандалом, і я почала думати про розлучення. Того дня мій благовірний вийшов, театрально грюкнувши дверима, а я відчинила дверцята серванту, аби дістати звідти заспокійливі краплі. Однак швидко зачинила їх, бо несподівано повернувся Ростик й мені не хотілося, аби син здогадався про черговий конфлікт із батьком. У слушний момент я розповім йому усе й певна: Ростик зрозуміє мене, але тільки не зараз.

-Ма’, у нас швидше закінчились заняття, - з порога повідомив він. – До речі, це Бонні, - кивнув у бік смаглявого юнака, що зніяковіло тупцював на порозі вітальні.

-Як Бонні та Клайд? – засміялася я, дивуючись вигадливості підлітків і їхній одвічній схильності усе перекрутити, а Ростик лише підтакнув:

-Щось на кталт того, хоч «в миру» його зазвичай називають Богданом…

Богдан був доволі симпатичним парубком, щоправда, дещо сором’язливим; мене вразив дуже проникливий, пильний погляд його очей. Бонні був схожий на актора, який ідеально підходить на роль романтичного героя у дорогій кінострічці. Тоді я ще не знала, яку роль у моєму житті зіграє цей юнак із теплими крижинами в очах.

-Ну, в такому разі, Бонні й Ростику, йдемо на кухню – я приготувала такий божественно смачний борщ…

-Я проковтнув би цілого вовка, - потирав руки син, - а якщо вже божественний борщ…

Варто сказати, що наскільки важко мені було останнім часом порозумітися з чоловіком, настільки легко я спілкувалася зі сином. Ми були друзями й проводили багато часу разом, і Борис, моя «половина», не раз з іронією коментував: «Ну, справжній мамин синочок…» Та насправді я не намагалася контролювати кожен крок сина чи робити з нього мамія – Ростик жив своїм життям, просто він завжди знав, що може довіряти мені за будь-яких обставин.

Я вийшла заміж доволі рано – за свого однокласника. Ми з Борисом не планували швидкого одруження, та моя вагітність в одну мить перекреслила всі мрії та амбіції. Довелося швидко звикати до «дорослого» життя. Труднощі побуту, постійні думки про те, що чекає нас завтра, вбили палкі почуття, натомість залишилася лише втома й звинувачення одне одного у своїх невдачах. А ще треба було працювати, здобувати освіту. Коли ж нарешті наша родина досягнула матеріального достатку – я влаштувалася працювати перекладачем в одному з престижних агентств, чоловік досяг успіху в банківській сфері, то зрозуміли, що є цілковито чужими людьми, змушеними «тягти одну лямку». Єдине, про що я жодної хвилини не шкодувала за увесь цей час – про народження сина. Ростик був моєю гордістю, надією – він так само, як я колись, вступив на факультет іноземних мов, мріяв бути перекладачем. Щодо Бонні, то він чудово знав комп’ютери і, за словами сина, вже тепер за ним полювали відомі фірми, прагнучи залучити комп’ютерного генія до співпраці.

Любовний трикутник

Бонні часто бував у нас удома. Я пригощала його обідом, розпитувала про життя – мені було цікаво знати все, чим живуть сучасні підлітки. Іноді Бонні брався допомагати по дому – разом із Ростиком, бо чоловік майже ніколи не цікавився побутом, усе доводилось вирішувати мені. Якось, чекаючи Ростика, Богдан мимоволі став свідком нашого конфлікту з чоловіком. І хоча ми розмовляли в іншій кімнаті, спокійний діалог почав набирати високих нот і Борис, як звично у таких ситуаціях, вибіг із дому, грюкнувши дверима. Я курила на балконі, ковтала непрохані сльози й думала про те, що далі так тривати не може. Ситуація стає щоразу нестерпнішою, і в глибині душі я картала себе за нерішучість.

-Він вас не вартий, - пролунав за спиною голос Бонні. Я навіть не почула, як він зайшов на балкон.

-Не тобі вирішувати, вартий він мене чи ні! Малий іще! – роздратовано кинула я, струшуючи попіл цигарки. Мені було ніякового за цю ситуацію, але ще більше дратувала спроба цього юнака втручатися в наші з чоловіком стосунки.

Минав час. Я почала помічати, що поведінка Бонні дуже змінилася: він шукав будь-який привід, аби якомога частіше бувати в нашому домі, часто я «ненароком» зіштовхувалася з ним неподалік від своєї роботи або в кнайпі, де зустрічалася зі своїми подругами. Але мені ніколи було думати про юнацькі захоплення, бо робота й постійні непорозуміння з чоловіком забирали дедалі більше сил. Хотілося, наче страус, сховати голову в пісок, аби відпочити від повсякденних клопотів і турбот. Одного дня конфлікт із чоловіком був настільки «гарячим», що в нападі гніву Борис навіть замахнувся, аби ударити мене, хоч такого раніше не було, та його спробу присік Бонні, який, наче добрий джин, з’явився у кульмінаційний момент скандалу. Він схопив Бориса за руку, голос Богдана став наче металічним, а обличчя зайшлося бурими плямами: