27.4

Годинна на зустріч.

Увечері затишний зал ресторану був майже порожній. Тихо грала ненав'язлива мелодія. Навколо розливалося приглушене жовте світло настільних ламп, пахло запеченою рибою та травами.

Вадим прийшов на пів години раніше. Сів за кутовий столик так, щоб повністю бачити вхід, і з усіх сил намагався вгамувати звичне бажання все контролювати.

Коли Катерина переступила поріг, у нього в грудях застрягло повітря. Він просто забув, як дихати.

Вона не просто змінилася. Катя стала іншою - цілісною і  недосяжною. Проста літня сукня, акуратно зібране волосся, рівний і впевнений крок. У кожному її русі читалося щось дуже доросле й виважене.

Кілька чоловіків за сусіднім столиком моментально обернулися їй услід. Один затримав нахабний погляд на ній трохи довше, ніж дозволяли пристойного. Вадим відчув, як усередині спалахнула дика лють, і стиснув щелепу. Нокаутувати б мерзотника прямо тут. Але він вчасно осмикнув себе - він більше не мав на неї прав.

Він швидко підвівся, відсуваючи стілець.

— Привіт.

— Привіт, - спокійно відповіла Катерина й сіла навпроти.

Між ними миттєво виросла важка, майже відчутна на дотик пауза. Вадим не поспішав порушувати її. Він занадто добре розумів: один хибний крок, один невірний або занадто владний тон - і вона розвернеться та піде назавжди.

— Я шукав тебе, - заговорив він тихо, дивлячись їй прямо в очі. - Два роки, Катю. Кожен проклятий день.

— А я сховалася, - так само прямо відповіла вона. - Бо ти вигнав мене тоді зі свого кабінету так, ніби я якась приблудна чужа річ. Я була налякана й поняття не мала, як жити далі.

Вадим здригнувся, наче від удару, і винувато опустив погляд на свої зчеплені пальці.

—Я зробив найгірше, що взагалі міг зробити чоловік, - глухо видихнув він. - Я не почув тебе. Злякався зради, піддався емоціям і наговорив слів, які вже ніколи не зможу забрати назад.

Катерина дивилась на нього рівно.

— Я стояла перед тобою і благала просто послухати, - її голос  затремтів. - Я намагалася розповіститобі про маму. Про лікарню. Про страшну брехню, яка тривала одинадцять років. А ти просто дивився в ту кляту папку компромату. Ти все вирішив за мене, Вадиме.

— Я винен, - перебив він її, не намагаючись виправдовуватися. - Без жодних «але» і варіантів. Провини моєї не спокутувати.

Катерина ледь помітно посміхнулася - сухо й дуже гірко.

— Слово «винен» звучит занадто сухо, наче з поліцейського протоколу, - Промовила вона. - Я тоді щиро думала, що не витягну всього цього. Я тобі довірилася, Вадиме. І ти сам цю опору з-під мене вибив.

Вадим сидів нерухомо, приймаючи кожне її слово як заслужений удар хлистом. Він нічого не заперечував. — Я не смію просити, щоб ти мене колись пробачила, - він нарешті підняв на неї свої темні, змучені очі. - Я просто благаю дозволити мені бути відповідальним. За тебе. За неї. Стати тим, ким я маю бути. Сприйму будь-які твої умови. Якщо ти дозволиш.

Катерина повільно кивнула, але цей жест не означав згоду. Вона його почула.

— Мені не потрібно, щоб ти зараз щось ніс за мене, - тихо відрізала вона. - Мені потрібно лише одне, щоб ти більше ніколи нічого не ламав у моєму світі. Ні мене, ні мою дитину.

Вадим на секунду завмер, боячись порушити цей крихкий момент.

— Як її звати? - запитав він майже пошепки.

— Ярина, - відповіла.

Він спробував це ім'я на смак, і всередині все стислося.

— Яринка.

— Вона - не твоя особиста спокута, Кравченко, - Катерина впевнено поклала долоню на стіл. - Вона жива дитина. І вона не повинна платити за твої колишні помилки та теперішнє каяття.

— Я розумію, - моментально кивнув він. - Клянуся, розумію.

— Ти справді хочеш бути в її житті?

— Так, - чесно, без вагань відповів Вадим. - Більше за все на світі. Але тільки на твоїх умовах. Без жодних претензій на батьківські права, без контролю. З повагою до тебе.

Катерина глибоко й повільно вдихнула.

— Довіра між нами спалена, -  промовила вона абсолютно рівним тоном. - Я не обіцяю, що колись зможу знову тобі повірити. Але ховати доньку від батька я не буду. Так, вона твоя кров.

— Дяко тобі, Катю, що змогла зберегти її.

Катя злегка нахилилася вперед.

— Якщо ти вирішив бути поруч, то щоб жодних сцен. Без оцього твого «я страждав», без ревнощів і без нагляду твоєї служби безпеки.

— Я приймаю твої правила, - Вадим навіть не думав сперечатися. - І я не відступлю.

— Впертість - це ще не любов, Вадиме.

— Я поважатиму твої межі, - просто сказав він. - Бо я вже занадто добре знаю, що таке жити після втрати коханої людини.

Катя подивилася на свій годинник і плавно підвелася зі стільця.

— Година минула.

Вадим теж підхопився. Вони опинилися в небезпечній близькості одне до одного. Він вловив такий знайомий, рідний запах її шкіри - полуниця й літнє сонце - і ледь втримав руки в кишенях, щоб не торкнутися її плеча.

— Я не маю права просити про щось більше, - дуже тихо, майже інтимно промовив він. - Але ти повинна знати. За ці два роки не було жодного дня, щоб я не думав про тебе.

Катерина застигла. В її очах щось на мить здригнулося, але вона миттєво повернула свою глуху стіну на місце.

— Завтра. О шостій вечора, - вона холодно подивилася йому в очі. - Рівно десять хвилин на дитячому майданчику біля парку. Побачиш Яринку. Тільки не зіпсуй усе, Вадиме.

— Не зіпсую, - кивнув він. - Катю.

— Не проси більше, ніж я здатна тобі зараз дати. - спокійно перебила вона.

Катерина розвернулася й швидким, граційним кроком вийшла із залу.

Вадим так і залишився стояти під теплим світлом ресторанних ламп. І зараз за останні два роки його серце випалювала не тільки глуха провина.

Він нарешті відчув, що попереду є шлях. Важкий, довгий, але єдиний правильний шлях.

Шлях до відповідальності. І до його маленької Яринки і до його коханої.