27.3

Місток до ресторану.

Катерина швидко покотила візок далі алеєю.

Колеса тихо, монотонно шурхотіли по гравію. Яринка спала, безтурботно підібгавши ніжки, і тонка байкова ковдра злегка сповзла набік.

— Тихо, доню, тихо. -  прошепотіла Катя, нахиляючись.

Вона потягнула край тканини вгору. Пальці зрадницьки тремтіли. Катя злилася на них, на себе, на весь цей клятий світ. Серце гупало в грудях глухо, розмашисто. Наче всередині її тіла знову увімкнули стару, іржаву сирену тривоги, яку вона вже два роки вважала назавжди мертвою.

Вадим залишився позаду. Вона буквально шкірою, спиною відчувала його  погляд. Але вона не озирнулася. Жодного разу.

Катя дійшла до найдальшої лавки під густими деревами, безсило опустилася на дерев'яне сидіння й до білизні в суглобах стиснула пальцями ручку візка. Почала рахувати своє дихання, щоб заспокоїтися. У сумочці завібрував телефон. На екрані блимало ім'я Марти.

Катя відповіла не одразу. Вона  просто дивилася на пухкі губки доньки, на її спокійне, рівне дихання. Лише потім провела пальцем по екрану.

— Привіт. Ти де? - голос Марти в динаміку був збудженим.

— Привіт. В парку.

— З Яринкою?

— Так.

— Кать, і чого ти мовчиш? У тебе голос дивний, ти мене лякаєш! Що сталося?

Катерина судорожно ковтнула клубок у горлі. Повітря раптом забракло.

— Я бачила його, Марто.

— Кого «його»? -  подруга на секунду замовкла, а потім майже закричала. - Невже, Кравченка?!

Катя заплющила очі. Відкрила. Повз лавку проходили якісь випадкові люди, підлітки голосно сміялися, тримаючи в руках тануче морозиво. Життя навколо тривало, поки її власний світ знову розлітався на шматки.

— Так. Вадима.

— Ти серйозно?! - Марта аж задихнулася від шоку. - Він  підійшов?

— Підійшов.

— І що? Що він сказав?

Катя знову опустила погляд на доньку, яка була так схожа на чоловіка, що зараз стояв на сусідній алеї.

— Я сказала, що ми поговоримо ввечері. Наодинці. Я дала йому рівно годину.

— У тебе просто сталеві нерви, Кать. -  видихнула в трубку Марта.

— У мене дитина, Марто. -  обірвала її Катя. - Я більше не маю права влаштовувати дешеві сцени й битися в істериках.

В слухавці повисла пауза.

— Катю. Ти сама взагалі хочеш цієї розмови?

— Я не знаю, - чесно зізналася вона, закидаючи голову назад. - Справді не знаю. Марто, я боюсь. Мені дико страшно.

— Я знаю, рідна, знаю.

— Він побачив Яринку.

— О боже… Він зрозумів?

— Вадим не дурний, Марто. Він усе порахував за секунду.

Марта мовчала ще мить, а потім заговорила зовсім іншим тоном.

— Катю. Ти нічого, чуєш, абсолютно нічого йому не винна. Два роки тому він свій вибір зробив. Ти мені скажи головне: ти вийдеш із цієї вечірньої зустрічі цілою?

— Не знаю, - вимовила Катя, і в горлі нестерпно запекло від підступаючих сліз. Вона закусила губу - тільки не плакати на людях. Не зараз.

— Я буду на зв’язку, - швидко зорієнтувалася Марта. - Без дурниць, Кать. Якщо відчуєш хоч найменший тиск, хоч краплю його колишнього контролю - ти просто встаєш і йдеш. Зрозуміла?

— Дякую. Добре.

Катя скинула дзвінок, сховала телефон у сумку й дістала пляшку води. Зробила кілька ковтків, але це не допомогло - руки все одно продовжували дрібно тремтіти.

Вона нахилилася над сплячою донькою, легенько торкаючись пальцем її теплої щоки.

— Ми з тобою впораємось, чуєш, маленька? Обов'язково впораємось.

Яринка лише солодко сопіла у відповідь. Для неї світ усе ще був простим, безпечним і зрозумілим.

Катя повернулася додому. На подвір'ї біля хвіртки стояла Олена. На її плечах була накинута легка трикотажна кофта, обличчя виглядало спокійним, але материнські очі миттєво зчитали все.

— Ти надто бліда, Катрусю, - тихо сказала мама, перегороджуючи шлях.

— Я просто втомилася на сонці.

— Ні. Щось не так.

Катя зупинилася біля куща троянд. Серце знову почало розганятися.

— Мамо… Я зустріла Вадима. В парку.

Олена повільно, замислено кивнула. Жодного подиву чи паніки. Вона наче знала, що цей день рано чи пізно настане.

— І що ти йому сказала?

— Що ми поговоримо ввечері.

— Чого ти сама хочеш від цієї зустрічі, доню?

Катя провела долонею по дерев'яному паркану, збираючись із думками.

— Я хочу, щоб він раз і назавжди зрозумів, що він більше не має права і сили зламати мене.

— Тоді ти не повинна йти туди слабкою жертвою, - Олена підійшла ближче й м'яко взяла Катю за плечі. - Ти підеш туди мамою, яка захищає свою дитину. А в матерів слабкості не буває.

Катя посміхнулася.

— Це звучить дуже красиво, мамо. Але мені до смерті страшно.

— Я знаю, - спокійно й тепло відповіла Олена, заглядаючи їй в очі.

Перед виходом Катя довго стояла перед великим дзеркалом у передпокої.

Вона принципово не стала фарбуватися, не збиралася створювати якийсь фальшивий «образ» чи намагатися виглядати спокусливо. Вона просто вмилася крижаною водою, зібрала волосся у високий хвіст і одягла ту саму просту білу сукню, в якій їй було максимально зручно.

Яринка вже міцно спала в колисці. Олена сиділа на кухні з чашкою трав'яного чаю. В домі панувала тиша.

— Якщо ти передумаєш по дорозі, - тихо кинула мама в тишу кімнати, - пам’ятай, що ти нікому й нічого не мусиш, Катрусю. Можеш просто повернутися.

— Я не передумаю, - твердо відповіла вона, беручи з тумбочки ключі.

На самому порозі Катя на мить застигла. Озирнулася на маму.

— Якщо мені там… стане зовсім погано.

— Ти просто напишеш мені одне слово. Або набереш Ігоря, - спокійно підказала Олена. - Ми заберемо тебе через дві хвилини.

— Добре.

Катя вийшла на вулицю, зачинивши за собою хвіртку. Вечірнє повітря дихнуло в обличчя прохолодою, і лише зараз вона помітила, що її долоні абсолютно мокрі від напруги. Вона повільно, із силою витерла їх об  тканину сукні, наче намагалася фізично змити цей липкий, задушливий страх.