26.4

У приватній клініці «Гармонія» пахло ідеальною чистотою, дорогим ремонтом і стерильною, абсолютною байдужістю. 

Ганна зайшла всередину, високо піднявши підборіддя. На обличчі знову намертво застигла маска успішної жінки, яка повністю контролює своє життя. Вона йшла коридором, як королева, яка просто вирішила тимчасово відвідати заміський санаторій.

— Я ненадовго, - зверхньо кинула вона дівчині на рецепції. — На пару місяців. Мені потрібен повний детокс і відпочинок. 

Дівчина відповіла їй професійною посмішкою — надто гладкою й штучною, щоб бути людською. 

Лариса Степанівна з’явилася майже одразу. Бездоганний піджак, акуратна укладка і погляд жінки, яка навчилася професійно не боятися гріхів своїх пацієнтів.

— Ганно, - тихо промовила головна лікарка. - Справді не думала, що ти приїдеш сюди в такій ролі. Після нашої розмови, чому?

— Не з твоєї волі повернулася, - обірвала її Ганна. - Мій чоловік усе оплачив. Борг закритий, аванс на рахунку клініки. 

Лариса глянула на папери.

— Так. Оплачено. Борг закритий. І аванс теж.

Ганна відчула дивне, майже фізичне полегшення. От і все. Вона сховалася. Перечекає тут місяць-другий, поки в місті все вляжеться. Поки Громов вирішить питання.

— Я хочу, щоб мене ніхто не турбував, - жорстко зажадала вона. - Мені потрібна абсолютна тиша.

— О, тиша тут гарантована, - м’яко пообіцяла Лариса Степанівна. - Прошу за мною, моя дорогенька.

Коридор здався Ганні нескінченним. Двері - абсолютно однакові, білі, безіменні. Усе навколо було занадто правильним. Ганна зайшла в призначену палату й озирнулася. Одне ліжко, тумбочка, стілець і велике вікно з решіткою, яку завдяки спеціальному дизайну майже не було видно зсередини.

— Це ще що таке? - Ганна різко повернулася до лікарки. - Я не в’язень!

— Ніхто й не вживав цього слова, - спокійно заспокоїла її Лариса. - Це суто заходи безпеки. Для твого ж спокою.

— Я перебуваю тут абсолютно добровільно, - нагадала Ганна, намагаючись повернути голосу колишній авторитет.

Лариса Степанівна ледь нахилила голову - як досвідчений психіатр, який знає діагноз наперед, але дає пацієнту можливість додумати все самому.

— Авжеж. Звісно, Добровільно.

Лікарка розвернулася і зробила крок до виходу.

— Коли я зможу вийти? - кинула Ганна в спину.

Лариса зупинилася на порозі.

— Коли буде можна, - відповіла ледь чутно. - І коли за тобою прийде той, хто має право тебе звідси забрати. Чоловік, наприклад. Твій колишній чоловік.

— Я сама можу підписати папери на вихід! 

— Тут слово «сама» не працює, Ганно, - м’яко перебила її Лариса. - Це ж «Гармонія». Тут зовсім інші правила.

Двері зачинилися. Ключ повернувся майже не чутно. Ганна стояла посеред палати, ще тримаючи маску. А потім маска тріснула. Ганна тремтячими пальцями вихопила телефон. Знову набрала Громова. Коротка тиша в динаміку, а потім - глухі, довгі гудки автоматичного роз'єднання.

— Олексію… - вимовила вона в порожнечу кімнати, відчуваючи, як горло стискає спазм. - Олексію, ти ж не міг.

Телефон мовчав. Зараз Ганна відчула те, що сама робила з іншими людьми протягом усього життя - абсолютне безсилля.

Вона опустилася на ліжко й прошепотіла, сама не розуміючи, кому.

— Це тимчасово. Це просто такий період. Я перечекаю.

За стіною, у сусідній палаті, хтось раптом засміявся - коротко, порожньо і дуже моторошно.

А далеко звідси, під проливним дощем, вечірнє місто жило своїм звичним життям. Байдужий до Громова, який зараз сидів у кандалах в ізоляторі, і до Ганни, чиї правила гри щойно закінчилися назавжди.

Для нього ця історія завершилася холодним клацанням наручників на парковці. Для неї - важкими дверима, які надійно зачинилися з протилежного боку.