25.1

Перед очима раптом постали не емоції, а сухі кадрові папери. Той наказ, який він підписав у стані шаленої люті: «Припинити стажування. Заблокувати перепустки. Відсторонити». Тоді це здавалося справедливим покаранням, а зараз - підлим ударом у спину.

— Артуре, - Вадим повернувся до начальника безпеки. Голос став рівним і холодним. - Підніми всі кадрові документи по Волинській. Усе, що я підписав того дня - анулюй. Офіційно.

Артур навіть бровою не повів. Лише коротко кивнув, фіксуючи наказ.

— Вона пройде стажування до кінця й отримає дипломну характеристику, - додав Вадим, дивлячись повз нього. - Навіть якщо після цього ніколи не схоче мене бачити.

Артур уже стояв біля машини, швидко переглядаючи інформацію на екрані смартфона.

— Є зачіпка.

— Яка?

— Орендована квартира на ім'я Ігоря Андрійовича, - Артур розгорнув екран. - Це лікуючий лікар Олени, справжньої матері Катерини. Оплата за житло проходила через рахунки клініки. Адреса тут, неподалік.

Вадим напружився.

— Лікар.

Артур кивнув.

— Так. Адреса - тут.

Та за вказаною адресою їх зустріли зачинені двері й абсолютна тиша. Квартира була порожньою. Не просто «всі пішли на роботу». Порожнеча була поспішною: на тумбочці залишилися якісь дрібні речі, побутова хімія, але шафи стояли випотрошеними. На дверях блищав зовсім новий замок.

— Вони виїхали, -  Артур пройшовся порожнім коридором.

Вадим застиг посеред кімнати. Кулаки стислися самі собою.

— Далеко?

— Не знаю. Але очевидно одне - вони ховаються. І роблять усе, щоб їх не знайшли.

— Ховаються від мене? - Вадим обернувся до друга.

Артур глянув на нього.

— Через усе. Через страх. Через те, що сталося. Через те, що ти міг подати заяву. Через те, що хтось інший може їх шукати.

Вадим промовчав, переварюючи почуте. Начальник безпеки підійшов ближче, знизивши голос.

— І… у нас є ще один сигнал. Тільки без паніки.

—Кажи як є, Артуре.

— По Громову, - Артур показав свіжі файли. - Мої хлопці підняли його фінансові звіти й передали куди слід. Там зараз почалися масові синхронні перевірки. Податкова, аудит, прокуратура. Йому перекрили кисень. Громову скоро буде не до нас - він рятуватиме власну шкуру.

Вадим повільно кивнув. Перша частина розплати наздогнала ворога. 

— Це добре.

— Не зовсім, - заперечив Артур. - Коли такі щури, як Громов, тонуть, вони зачищають усі хвости. І першою під роздачу потрапить Ганна. Вона занадто багато знає і світиться з ним на компрометуючих фото. Якщо мачуха запанікує - почне діяти неадекватно. А її дурості - це пряма загроза для Катерини та її матері.

Вадим різко дістав свій телефон. Прогортав список контактів, зупинився на імені «Сергій». Натиснув виклик.

— Алло, - голос Сергія в динаміку пролунав сухо й непривітно.

— Це Вадим Кравченко.

—Я впізнав. Чого треба?

— Я не прошу в тебе адресу, - тихо, але твердо сказав Вадим. - Просто почуй мене. Я припустився страшної помилки. Я не маю права нічого вимагати від Каті. Але я зобов’язаний захистити її від тих, хто хоче нашкодити.

У слухавці запала тиша. Нарешті Сергій гірко, зневажливо хмикнув.

— Красиво говорите, Кравченко. А Катя через вас красиво плакала. Навзрид. Ви хоч раз чули?

Вадим заплющив очі. Серце різануло так, що забракло повітря.

— Так. І я з цим житиму.

— Добре, - нарешті сказав Сергій. - Тоді зробіть одну річ. Не для Каті. Для безпеки.

— Кажи. Зроблю все.

— Знайдіть Ганну. І тримайте її подалі. Бо вона… - Сергій видихнув. - Вона вже почала метушитися.

— Звідки інформація?

— Бо мені вже телефонували з її оточення, - коротко відрізав Сергій. - Не питай хто. Ганна шукає нитки. Намагається дізнатися, де Олена. Якщо вона вийде на матір Каті раніше за вас - буде біда.

— Зрозумів. - сказав Вадим.

Зв’язок обірвався. Короткі гудки пішли в порожнечу кімнати.

Артур уважно спостерігав за виразом обличчя шефа.

— Який план?

Вадим підняв голову. В його очах більше не було розгубленості чи самовиправдання. Тільки холодна, хижа рішучість чоловіка, який готовий знищити будь-кого на своєму шляху.

— Пошук - це не тільки знайти Катерину. - Він сказав повільно. - Це ще й закрити двері, через які до неї можуть прийти.

Артур задоволено посміхнувся й сховав телефон у кишеню.

-- Ось це нарешті звучить як слова мого боса. Рушаймо.