24.1

Кадри з минулого.

Дениса вже вивели. Без кайданок, але під щільним наглядом охорони. Його важкі кроки довго відлунювали в порожньому коридорі.

Вадим так і залишився стояти біля столу. Навіть не глянув на закриту папку.

Артур повернувся за кілька хвилин. Зайшов із тією самою маскою цілковитого спокою, за яку Вадим його одночасно поважав і часом люто ненавидів. 

— Це ще не все, - Артур підійшов ближче. - І продовження набагато гірше, ніж просто борги Дениса.

Вадим важко підняв погляд.

— Говори, що ще? 

Артур поклав перед ним три аркуші: технічну роздруківку, схему трафіку та один роздрукований скан  із камери спостереження.

— Денис злив їм робочий місток, - безпечник тицьнув пальцем у графік. - Ми відстежили шлях. Це не випадковий інтернет-злив. Вузький зашифрований шлюз на зовнішній сервер, який постійно використовує оточення Громова.

Вадим застиг.

— Тобто Громов отримав документи?

— Тільки шматки. Але цього вистачило, щоб ударити по твоєму найслабшому місцю: зірвати переговори, підірвати довіру партнерів і змусити їх узяти паузу. Їм не потрібен був весь проєкт. Їм потрібен був доказ сумніву. Вони його отримали.

Вадим сильніше вперся долонями в край столу.

— Що далі?  

Артур посунув до нього роздрукований кадр. 

— Тепер займемося Громовим. Але він там не один.

— Я не маю часу на ребуси, Артуре, - різко обірвав Вадим.

— Це не ребус. Це нитка, яка веде дуже глибоко.

Артур поклав фотографію на саму гору. Знайомий ресторан, столик біля панорамного вікна. Ганна та Громов. Знято здалеку, крізь скло, але обличчя видно чітко. Нахил голів, жести - розмова явно не ділова й дуже приватна.

— Я вже бачив ці знімки, - Вадим відвернувся. Голос став глухим. - Цього вистачило, щоб...

Він осікся. Не зміг вимовити «щоб вигнати Катю». Артур не дав йому зануритися в докори сумління. 

— Я прийшов не через фото. Воно просто доводить, що вони спільники. Справжній сюрприз ось тут.

ВНа стіл ліг останній аркуш - витяг із бази внутрішнього аудиту. Дані про те, хто оформлював стажування Волинської, звідки надійшов лист і хто підписував рекомендацію.

Вадим швидко пробігся очима по рядках.

— Це направлення з деканату. Усе офіційно.

— Офіційно, але не чисто, - Артур говорив сухо, наче намагався утримати шефа від того, щоб той не розніс кабінет. - У заявці є прихована зовнішня рекомендація. Такі папери не з'являються самі. За них або платять, або дуже сильно просять впливові люди.
Вадим підняв голову.

— Хто просив?

Артур не відповів одразу. Витягнув телефон, відкрив повідомлення - і підсунув Вадимові.

— Світлана. Ну, та дівчина, що сиділа поруч із Катериною. Вона згадала одну фразу Волинської. Я спочатку не звернув уваги, а тепер пазл склався.

Вадим втупився в екран сотового. В єдиному повідомленні від Світлани було написано: «Катя якось проговорилася, що Ганна їй не рідна. Мачуха. І Катя завжди панічно боялася, що їй не пробачать самого факту її існування». Вадим перечитав двічі. Дихання перехопило.

— Мачуха...

— Саме так, - кивнув Артур. - І це повністю міняє справу. Це залізобетонний мотив. Ніякої родинної турботи. Жінка роками ненавиділа дівчину й знайшла спосіб прибрати її чужими руками. Красиво, через твій бізнес, підставивши під кримінал і ганьбу. Чудовий план, щоб позбутися зайвої спадкоємиці. Можливий такий варіант? Можливий. У кожного свої мотиви.

Вадим глибоко, судорожно вдихнув. Його плечі напружилися. Він з усіх сил намагався не зламатися при підлеглому.