22.2

Вони вийшли.

На сходах Марта йшла попереду. Сергій позаду. Мовчали. Цього разу вони не сперечалися й не підколювали одне одного, як робили зазвичай. Просто кожен ніс у собі цей день: Олена з її зламаним життям, Катя та її несподівані дві смужки на тесті, нашвидкуруч приготована вечеря й липкий, чужий страх.

У салоні машини Марта одразу сіла боком, звично підтягнула одну ногу під себе на сидіння й уткнулася в екран телефона

Писала комусь, стирала, знов писала. Ніби їй конче треба було триматися за щось дрібне, щоб не думати про велике.

Ліхтарі ковзали  по лобовому склу рівними смугами. Сергій тримав кермо міцно, ніби це було єдине, що він контролює. і час від часу кидав на неї короткі погляди - швидко, майже непомітно.

Марта першою не витримала.

— Ти завжди так мовчиш, коли нервуєш? - сказала, не відриваючи очей від екрана.

— Я думаю, - відповів Сергій.

— Про що ж, цікаво?

Він промовчав, ковтнув повітря, ніби добирав слова так само обережно, як гальмував на світлофорі.

— Про те, як не робити більше дурниць.

Марта хмикнула.

— Запізно для каяття. Ми вже сьогодні встигли зробити купу дурниць. І, як не дивно, паралельно зробили кілька дуже хороших справ.

Сергій видихнув.

—  Тебе додому відвезти?

— Ні, - сказала вона легко. - Я з друзями на дискотеку. Домовилась. Хочу нарешті розслабитися й відпочити від усього цього сімейного трешу.

Сергій подивився на неї довше, ніж треба.

— В такому вигляді?

Марта демонстративно глянула на свій топ і джинси, ніби перевіряла себе в дзеркалі.

— А що, власне, не так із моїм виглядом?

— Переодягнися, хоча б нормально, - сказав він коротко.

Марта повернула голову.

— О, нічого собі! Це що зараз таке було - увімкнувся режим старшого брата чи татуся?

Сергій стиснув щелепу, але голос не підвищив.

— Я тобі не старший брат, Марто.

— А звучиш саме так, - Марта поклала телефон на коліна. - Ти раніше ніколи таким не був. Що змінилося?

— Може, тепер буду.    

— Для кого? - Марта примружилась.

ССергій не відповів одразу. Він уперто дивився на дорогу попереду, але повітря в салоні авто ставало дедалі напруженішим і гарячішим. 

— Адреса яка? - спитав він.

— Клуб «Форест». Я тобі вже кинула геолокацію в месенджер, - Марта фиркнула. - Але ж ти у нас хлопець гордий, навіщо туди дивитися. Ти ж просто водій. 

— Я піду туди з тобою.

Марта засміялася.

— Навіть не думай. Не треба за мною хвостиком ходити. Там є кому про мене потурбуватись, повір. 

Сергій різко подивився на неї, потім одразу на дорогу. Руки сильніше стиснули  кермо.

— Кому саме?

Марта зітхнулай й відкинулася на спинку сидіння.

— Сергію, яке тобі взагалі до цього діло?

— Бо я питаю. Бо мені є до цього діло, Марто. Це що для тебе - якась велика проблема? 

Вона глянула на його профіль уважніше, і в її погляді раптом проблиснуло щось нове, гостре.

— Сергію… ти що ревнуєш мене?

Він мовчав занадто довго. Ця пауза була настільки промовистою, що Марта все зрозуміла без жодних слів. Вона  відвернулася до бокового вікна, розглядаючи розмиті нічні вулиці.

— Не сміши мене, - сказала тихіше. - Ревнощі - це розвага для тих, хто взагалі вміє комусь довіряти. А це точно не про нас.

Вони під’їхали до нічного клубу. Важкі баси й ритмічну музику було чітко чути ще на під’їзді до будівлі. Навколо вирувало життя: натовпи відверто вдягнених людей, черги з таксі, спалахи неонового світла, п’яний сміх.

Марта потягнулася до ручки пасажирських дверей. Смикнула її один раз. Двері не піддалися. Вона завмерла на мить, насупилася й смикнула ще раз, сильніше. Результат той самий.

— Серйозно? - повільно повернула голову. - Ти дитячий замок увімкнув?

— Так, - спокійно підтвердив Сергій, глушачи двигун, але не вимикаючи габарити.

— Відкрий негайно!

— Ні.

Марта глибоко, судорожно видихнула. Роздратування й злість піднялися всередині неї гарячою хвилею, але вона зусиллям волі втримала свій голос у межах норми. 

— Сергію, це вже реально не смішно. Що ти твориш?

Він відстебнув свій пасок безпеки, розвернувся в сидінні й нахилився трохи ближче до неї, перекриваючи їй простір.

— Нам треба поговорити. Нормально поговорити, без твоїх вічних масок.

— Поговорити можна було і без цього цирку з блокуванням дверей. Ти взагалі адекватний чи ні?

Він подивився на неї прямо, так глибоко й відкрито, що в Марти всередині щось  кольнуло.

— Помовчи хоч трохи, Марто. Просто замовкни на хвилину.

— О, - вона звично підняла брову, намагаючись захиститися іронією. - Романтика.

Сергій нічого не відповів.

Він обережно, ледь торкаючись, поклав пальці на її підборіддя. Це  було німе, майже беззахисне прохання.

-- Подивись на мене, будь ласка.

Вона хотіла відвернутися. Не встигла.

Його губи накрили її губи - спочатку тихо, обережно, а потім неймовірно впевнено й палко. Це було так несподівано, що в Марти всередині просто з корінням вирвало весь той відчай і крижану самотність, яку вона роками ретельно ховала від усього світу за маскою цинізму. Вона не відштовхнула його. Навпаки - відповіла. Жадібно, гаряче, ніби дозволила собі повністю втратити цей клятий контроль.

Сергія аж повело від цієї раптової взаємності. Він притиснув її до себе ближче, перетягуючи на свій бік  через консоль. Марта щосили вчепилася пальцями в його куртку, зминаючи цупку тканину, наче боялася, що прямо зараз злякається власної сміливості й утече. 

Вона ж першою і відсахнулася, коли повітря в легенях зовсім не залишилося. Дихала уривками, часто. Злість, подив і  страх змішалися в горлі в один клубок. 

—Що з тобою? - ледь чутно прошепотіла вона, дивлячись на його потемнілі очі.

— Мене до нестями дратує, що ти постійно тікаєш. - сказав він низьким, глухим голосом.