22.1

Наступного ранку Ігор Андрійович поїхав у клініку дізнатися, як складаються обставини і дооформити всі документи, стосовно свого звільнення.

-- Я повернуся до обіду, - коротко кинув він уже біля дверей, поправляючи комір куртки. - На вулицю без мене не виходьте. Телефоном користуйтеся тільки в разі крайньої потреби. Якщо виникне бодай якийсь натяк на небезпеку - одразу набирайте мене.

Катерина мовчки кивнула. Вона навіть не стала питати, що саме ховалося за цим тривожним «якщо». Вона занадто втомилася жити в режимі нескінченних запитань і підрахунку ризиків. Останні дні навчили її просто жити тут і зараз. 

Олена дрімала на дивані у вітальні, накрита пледом. Дихала рівно. Тихо. Наче боялася дихати голосно - щоб ніхто не почув і не повернув її назад у палату.

Катерина сиділа на стільці поруч, стискаючи в долонях чашку з водою, яку так і не спромоглася допити. Вона просто дивилася на маму, вбираючи кожну рису її обличчя, і насолоджувалася самим фактом її фізичної присутності поруч. Тепер усе стало на свої місця. Час не повернути, одинадцять років розлуки не викреслити, але головне знання тримало її на плаву: мама ніколи не зраджувала її. Вона не кидала її. Вона тут, зовсім близько, і її можна просто торкнутися

Марта з’явилася на порозі ще зранку - приїхала з величезним пакетом продуктів і тим особливим виразом обличчя людини, яка вдає, ніби «просто заскочила на хвилинку», хоча насправді вже все для себе вирішила й розпланувала.

-- Я дуже хвилююся за вас, - буркнула вона, побачивши Катин погляд. - Я приїхала  так рано, бо мені, знаєш, не спалося. Раптом хтось вирішить повернути нашу маму в “комфорт”. А я не люблю, коли без мене влаштовують дурниці.  

Катерина  усміхнулась. Обійняла Марту і впустила в квартиру, вона була рада її бачити.

-- Сергій під’їде пізніше, - додала Марта, гортаючи телефон. - Каже, забере мене і відвезе додому. Бо я, бачте, «занадто на нервах». Ніби він, святий чоловік, ні разу не бачив мене в стані повної істерики. 

Вона раптом зупинилася посеред кімнати, пильно подивилася на Катю й стиха пробурмотіла:

-- Якщо ми все це переживемо, я напишу книжку. “Як не сісти через любов до ближнього”. Перший розділ - “Не вір тим, хто називає кохання турботою”.

-- Марто, - тихо, з легким докором попросила Катя.

-- Все, мовчу, - Марта підняла руки. - Я просто підтримую атмосферу. Інакше мене розірве.

Катерина лише похитала головою й пішла на кухню, щоб приготувати чай. Звичайний, простий чорний чай. Їй до смерті хотілося зробити бодай якийсь буденний жест, щоб повернути відчуття нормального життя.

Вона поставила чашку на стіл, зробила ковток - і її різко накрило нудотою.

Катерина ледь встигла добігти до раковини. Долоні вперлись у край раковини. В горлі стало гірко.Вона спробувала зробити глибокий вдих, щоб заспокоїти шлунок, але від різкого запаху заварки накотило знову.

-- Катю, - Марта з’явилась у дверях миттєво. - Що з тобою?

-- Нічого, - Катерина спробувала збрехати, але голос зрадницьки зірвався. - Мабуть, нерви. Мене дратує навіть запах чаю.

Марта подивилась на чашку. Потім на Катерину. Потім знов на чашку.

-- Слухай, - сказала вона тихо. - Від чаю так не нудить.

Катерина відвернулась до вікна. Ніби там могла бути відповідь.

-- Марто, не починай.

-- Я не починаю. Я питаю, - Марта підійшла ближче. - У тебе затримка була?

Катерина мовчала.

-- Я… я не рахувала дні, - нарешті ледь чутно видавила вона з себе. - У мене вся голова була забита мамою, пошуками, Вадимом… іншими речами. Я просто про це не думала.

Марта кивнула. 

-- Добре. Тоді давай перевіримо все прямо зараз. Без зайвої паніки й вигадок. Нам просто потрібно чітко знати, що з тобою відбувається, і тоді все стане зрозуміло.

Катерина притисла долоню до живота - машинально.

-- Я не можу зараз, Марто, - прошепотіла вона, відчуваючи, як підступають сльози. - Я тільки-но повернула маму з того пекла. Мені страшно. Господи, мені справді дико страшно!

-- Саме тому ти мусиш дізнатися правду, - Марта заговорила значно м'якше, підходячи ближче й обіймаючи її за плечі. - Життя, звісно, та ще стерво, любить підкидати комбо. Але цього разу, Катю, ти принаймні не одна.

У дверях кухні з’явилась Олена. Тиха. Зібрана. В очах ще був той вчорашній туман, але голос прозвучав напрочуд чітко, з чистою материнською турботою.

-- Катрусь, - сказала вона,  підходячи до доньки. - Тобі потрібно знати напевно. Не муч себе здогадками.

Катерина ковтнула. Очі різко стали мокрі.

-- Мамо… я не впевнена.

Олена просто взяла її за руку - міцно, тепло, даруючи ту саму безумовну підтримку, якої Каті так бракувало всі ці роки.

- Страх - це не вирок, донечко, - тихо, але впевнено промовила вона. - Це лише знак того, що тобі це справді важливо. Але ти маєш повне право знати, що відбувається з твоїм тілом.

Катерина зціпила зуби. Сльози таки покотились.

Цього їй не вистачало все життя - щоб хтось тримав її руку не “бо так треба”, а бо любить за те, що ти просто є.

- А якщо… якщо це правда? - вирвалося в Катерини впереміш із глухим риданням. - Що мені тоді робити? Говорити Вадиму? Чи змовчати й піти назавжди? Я  не хочу, щоб ця дитина стала для нього якимось зобов'язанням чи інструментом утримання. Щоб усе виглядало так, ніби я маніпулюю ним чи намагаюся виправдатися за його звинувачення.

Марта різко фиркнула.

-- Так, стоп! Навіть не думай вигадувати за нього його майбутні мотивації, - жорстко відрізала вона. - І ніколи не роби з дитини якийсь юридичний чи моральний аргумент у розбірках із чоловіком.

Катерина заплющила очі. Перед її внутрішнім поглядом миттєво повною мірою постав Вадим. Його різкий крок назад у кабінеті. Його холодне, кинуте в обличчя: «Ми надто поспішили». 

-- Він не дав мені шансу… - прошепотіла вона.

- Ось саме, - Марта виразна підняла брову. - Тому ти спочатку переконаєшся в усьому сама. Потім сядеш, заспокоїшся й вирішиш, чого хочеш саме ти, Катя. А не те, що буде виглядати «правильно» чи «благородно» в очах суспільства. Домовилися?