19.2

За два квартали їх уже чекала Марта. Вона відкрила задні дверцята машини, кинула швидкий погляд на Олену -  і несподівано замовкла. Без сарказму. Без жартів.

Лише тихо сказала: 

— Добрий ранок… Я - Марта, подруга Каті.  Ви вже вдома. 

І тільки тоді Катерина дозволила собі  торкнутися маминих рук і обійняти.

По-справжньому. 

І в цю секунду вона зрозуміла, що  все інше буде потім. Вадим - потім. Біль - потім.

Зараз є тільки одне: вона знайшла свою маму, завдяки другу. Врятували і  тепер її треба було зберегти. І це найголовніше.

Мікроавтобус повільно рушив і зник за поворотом, ніби нічого не сталося.

Ніби це була просто ранкова доставка.

Квартира Ігоря

Квартира Ігоря була маленька, чиста. Та відчуття було, ніби вона була тимчасовим прихистком, а не домом.  Ніби затишок тут так і не встиг оселитися.          

Але вона була не клінікою. І для Олени вже цього вистачило, щоб видихнути.        

Ігор поклав ключі на стіл, швидко оглянув усіх.

— Тут безпечно на деякий час. Я беру відпустку. І… я звільнюся. - Він сказав це твердо, хоча очі були втомлені. - Якщо вони почнуть шум - мене “з’їдять” першим. Я це розумію.

Сергій кивнув.

— Дякую.

Марта видихнула з сарказмом, який тримав її на ногах:

— Лікарю, ви щойно зруйнували мою віру в те, що всі дорослі - бездушні. Неприпустимо.

Катерина допомогла мамі сісти, накрила пледом. Олена дивилася навколо так, ніби не вірила, що стіни можуть бути іншими.

— Вони… - тихо, - вони знайдуть?

Катерина взяла її руки.

— Ні. Я не дозволю.

Це прозвучало несподівано твердо навіть для неї самої.

Катерина подивилася на лікаря і спитала:

— Чому… чому ви не могли зробити це раніше?

Ігор на секунду заплющив очі, ніби втомився виправдовувати світ.

— Раніше вона не витримала б. Її роками тримали на препаратах так, щоб вона була… зручною.

Він говорив рівно, але на одному слові голос зламався на півтону.

-- Я прийшов у “Гармонію” півтора року тому. Спочатку я просто бачив “пацієнтку”. Потім - людину, яку повільно стирають. Я зменшував дозування поступово, так, щоб ніхто не помітив. Вона почала повертатися… тільки недавно.

Його голос зламався на півтону.

— А коли з’явився Сергій… і коли я зрозумів, що у неї є донька, яка її шукає… - він ковтнув. - Я вже не мав права мовчати.

Марта прошепотіла, майже без звуку:

— Нарешті хтось у цій історії має серце й диплом.

Сергій торкнувся її плеча коротко - не для заспокоєння навіть, а як знак, що япоруч і погоджуюсь з тобою.

І в цій дрібниці промайнуло те, що потім можна буде назвати теплом. Але Катерина цього майже не бачила.
 

Марта подивилася на Сергія.

— Окей. Далі - реальність. Заява до поліції,  хоча б як фіксація.    

Ігор стиснув губи і сказав:

— Якщо ми подамо зараз - Лариса запустить паніку. Вона вміє робити з людей “неадекватних”.

Сергій спокійно відповів:

— Тому й важливо, щоб була заява. Не для “миттєвої справедливості”. Для сліду. Для того, щоб потім не переписали правду.

Катерина кивнула.

— Я піду з мамою.

Олена здригнулася.

— Я боюся…

Катерина нахилилася ближче, торкнулася лоба матері.

— Я теж. Але ми вже не там. Тепер - я поруч.

Олена заплющила очі й ледь кивнула. Вперше - не як пацієнтка. Як людина, яка має право вирішувати сама.

Коли всі нарешті стихли на кілька хвилин, Катерина вийшла на кухню й сперлася на стільницю.

У голові все ще був Вадим.

Не його злість - його останній погляд. Той, у якому було більше страху, ніж ненависті.

Їй хотілося написати: “Я знайшла маму”.
Але пальці не піднялися.

Ігор сказав:

-- Завтра зранку - відділок. Тихо. Без шуму. Я домовився.

Катерина видихнула.

Сьогодні вона не повернула довіру. Не повернула любов.  Не повернула роботу. Але вона повернула маму.

І десь далеко, за стінами “Гармонії”, ще не знали, що їхня “найзручніша пацієнтка” вже не там.

І що завтра вранці почнеться паніка.