19.1

"Гармонія"

У клиніку вони підʼїхали тихо і непомітно.

Марта чекала в машині за два квартали, щоб не світити номер і не привертати увагу. Сергій стояв біля другого непримітного виїзду - там, де зазвичай під’їжджають службові авто, вивозять сміття й привозять коробки з медикаментами. 

Катерина сиділа поруч із ним, з капюшоном на голові, стискаючи в кишені телефон так, що пальці заніміли.

— Ти зараз дихаєш голосніше, ніж я думаю, - тихо сказав Сергій, не дивлячись на неї.

— Це неможливо, - прошепотіла вона.

— Це факт, - сухо, але м’яко. -  Ще трохи - і охоронець почує.

Катерина кивнула з нервовою посмішкою, і зробила вдих обережніше. Сьогодні вона не мала права на паніку. Не зараз. Телефон завібрував.

Ігор: “П’ять хвилин. Виводжу через госпблок. Одяг - готовий.”

Катерина закрила очі на секунду. 

П’ять хвилин - це або вічність, або шанс. 

— Він виведе її сам? - пошепки спитала вона.

— Так і треба, - відповів Сергій.. - Ти заходиш - ти тригер. Для охорони. Для персоналу. Для Лариси. Для всіх.

Катерина стисла губи й кивнула ще раз. Розуміла. Але всередині все кричало: я маю бути поруч. Катерина відчула, як пальці стали холодними.

За хвилину з-за будівлі виїхав невеликий службовий мікроавтобус без розпізнавальних знаків. Повільно, обережно, як щось звичне й буденне. Нічого підозрілого.

Сергій відразу випрямився. 

— Це він, - тихо.

Мікроавтобус зупинився біля рампи. Дверцята відчинились. Першим з’явився Ігор Андрійович - у білому халаті, з папкою в руках. Спокійний настільки, що це виглядало навіть лячно.

Потім… Катерина побачила її - і серце провалилося.

Олена була не в лікарняному. Не в тій “однаковій” блідості, яку Катерина бачила у відділку востаннє.

На ній був чужий, простий одяг: темне пальто, шарф, шапка. Трохи завелика - ніби позичена. Волосся прибране, обличчя напівзакрите шарфом. Вона виглядала… як звичайна жінка, яка вийшла по справі.

І саме в цьому було щось нестерпно болісне. Бо Катерина раптом зрозуміла: її мама могла так виглядати всі ці роки. Могла йти вулицею. Могла сміятися. Могла жити. Могла бути поруч.    

Але її тримали там. Без її дозволу.

Олена ступила на асфальт і зупинилася, ніби не вірила, що земля під ногами - справжня. 

Катерина різко зробила крок уперед. Сергій схопив її за лікоть - без сили, але міцно.

— Не зараз, - дуже тихо. -  Ще не вийшли.

Ігор відкрив папку, витяг кілька аркушів, нахилився до охоронця на рампі (той лише мляво глянув) і щось коротко пояснив. Тон був рівний, професійний, буденний. Ніби він говорив про доставку аналізів.

Охоронець кивнув, поставив підпис у журналі, навіть не піднімаючи очей.

Олена теж підписала - рука тремтіла, але писала.

Один рядок.  Один автограф. Наче дрібниця.

А насправді - межа.

Ігор зробив ледь помітний рух головою в бік Сергія: можна зараз. 

Сергій відразу рушив до мікроавтобуса, ніби він тут “по ділу”. Катерина трималася на півкроку позаду - не бігла, не кидалася, не робила нічого різкого. 

Тільки всередині неї все рвалося.

Олена підняла очі - і зустріла Катеринин погляд.

Шарф закривав півобличчя, але очі…

Очі були ті самі. Олена ледь ворухнула губами: 

— Катю…

Катерина стисла зуби, щоб не зламатися прямо тут, під камерами й чужими поглядами. Вона лише кивнула майже непомітно: я тут.

Ігор різко, майже непомітно прикрив дверцята мікроавтобуса, ніби закривав звичайну поїздку.

— Їдьте, - сказав він Сергію. -- Я піду іншим шляхом. Через п’ять хвилин зникну з поля зору. 
— Ви… - почала Катерина.

Ігор подивився на неї так, ніби просив не дякувати.

— Тільки тихо, -  сказав він. - Зараз - тиша важливіша за емоції.

Катерина кивнула, ковтнула сльози. Сергій завів двигун. Мікроавтобус повільно рушив і зник за поворотом, ніби нічого не сталося. Ніби це була просто ранкова доставка.

Тільки Катерина знала - це була її мама.

І це було все.