18.2

Вони приїхали до гуртожитку, зайшли до кімнати.

Сергій дістав телефон, почав переписуватися з кимось, потім сказав:

— Я нещодавно говорив з Ігорем Андрійовичем.

Катерина завмерла.

— Він допоможе?

— Він уже допомагає. Але він сказав важливе, що часу мало.

Марта нахилилася ближче.

— Як мало? Типу “завтра” чи типу «зараз, поки Лариса не встигла зрозуміти, що щось відбувається»?

Сергій на секунду затримав погляд на Марті - і в тому погляді було “дякую”, хоча він не сказав цього вголос.

— Типу “зараз”.

Катерина сіла на край ліжка.  Ноги перестали тримати, наче сили кудись поділися. 

— Чому… чому він не зробив цього раніше? - вирвалося з неї. - Чому мама не пішла? Чому ніхто…

Сергій заговорив тихо, без поспіху - як із людиною, що може розсипатися від одного невірного слова.

— Ігор Андрійович у “Гармонії” не одинадцять років. Він там - півтора. Може, два роки.   

Катерина моргнула, ніби слова не доходили.

— Тобто до нього…

— До нього там були інші. І ці “інші” робили її… зручною.

Навіть Марта змовкла, а для неї це було майже подвигом.

— Її роками тримали на сильних препаратах, - продовжив Сергій. - Не “лікування”. Контроль. Дозування таке, що людина… не сперечається. Не бореться. Не просить. Вона просто “погоджується”.

Катерина стиснула край ковдри.   

— А Ігор…

— Він зменшував поступово. Дуже обережно. Щоб не було “погіршення стану”, яке можна списати на нього. Він грав у шахи з дурними правилами.

— Тобто він… повертав їй ясність?

Сергій кивнув.

— І в якийсь момент вона почала пам’ятати. Не просто слова. Відчуття. Доньку.

Катерина різко підняла голову.

— Вона пам’ятала мене…

— Так. Але  знаєш , що найстрашніше? вона не вірила, що ти прийдеш.

Сльози знову пішли - тихо. Просто текла, як вода.

Марта обійняла її за плечі, не тиснучи. Просто "я тут".

— Вони казали їй, що ти її ненавидиш, - додав Сергій. - Що ти виросла. Що ти “забула”. І що вона не має права руйнувати тобі життя.

— Це брехня… -  прошепотіла Катерина.

— Так. Але коли брехню повторюють одинадцять років, вона стає стіною.     

Марта обережно витерла Катерині сльози зі щік.   

— Добре. Тепер ми ці стіни знесемо, - сказала вона тихо, але з тією своєю злістю, що рятує. -  Без героїзму. Методично.

Катерина витерла щоки тильним боком долоні.

— Я не можу думати про все одразу…

— Тоді не думай, - Сергій нахилився ближче. - Ти просто йди за нами. Добре?

Вона кивнула.

Марта піднялася й почала ходити кімнатою, як генерал пе. ред битвою.У вузькому  просторі це виглядало майже смішно, але саме сміх був тепер рятівним.    

— План. Я люблю план. У нас є Ігор. У нас є Олена. У нас є машина. У нас є троє людей, які дуже не хочуть сісти в тюрму.

Катерина гірко усміхнулась.

— Марта…

— Я серйозно, - Марта підняла палець. - Ігор підготує “вихід” як консультацію. Це не втеча з наручниками. Це - вихід через двері. Тихо. Рано. Поки Лариса зайнята своїми величними папками.

Сергій кивнув погоджуючись.

— Завтра зранку. В момент, коли менше очей. Ігор знає зміну.

Катерина видихнула. Повільно. Вперше за день -  нормально.

Я знайшла маму. Тепер її треба врятувати і зберегти.

І тільки тоді - десь на краю свідомості - знову з’явився Вадим.

Його голос. Його відступ. Його “зрадники”.   

Катерина здригнулася. Марта це помітила і без питань накрила її руку своєю, як підтримку. 

— Завтра, - сказала вона тихо. - Завтра ми заберемо маму. А сьогодні… ти хоча б поїси. Бо якщо ти впадеш у найгірший момент - я тебе вб’ю. А потім воскресю. А потім ще раз вб’ю. Для профілактики.

Катерина видихнула крізь сльози - і цього разу це було майже схоже на сміх.