18.2

Вони приїхали до гуртожитку й мовчки зайшли до невеликої кімнати. Тут усе дихало звичайним, студентським побутом, який зараз здавався Катерині якимось далеким минулим життям.

Сергій одразу дістав телефон і почав швидко переписуватися з кимось у месенджері. За хвилину він відклав апарат і глухо вимовив:

- Я щойно говорив з Ігорем Андрійовичем.

Катерина миттєво завмерла, навіть перестала розтирати змерзлі пальці.

- Він допоможе?

- Він уже допомагає, робить усе, що в його силах. Але він наголосив на головному: часу в нас катастрофічно мало

Марта нахилилася ближче.

- Як саме мало? Конкретизуй. Типу «треба щось вирішувати завтра» чи типу «діємо прямо зараз, поки Лариса не встигла оговтатися й зрозуміти, що взагалі відбувається»?

Сергій на секунду затримав погляд на Марті. У цьому швидкому погляді чітко читалося «дякую за проникливість», хоча вголос він цього, звісно, не озвучив.

- Типу “зараз”.

Катерина безсило опустилася на край ліжка. Ноги в один момент просто перестали її тримати, наче всі фізичні сили разом витекли з тіла через якусь невидиму пробоїну.

- Чому… чому він не зробив цього раніше? - вирвалося з неї. - Чому мама сама не пішла звідти? Чому ніхто їй не допоміг?

Сергій заговорив тихо, максимально розтягуючи слова й уникаючи різких інтонацій - так зазвичай розмовляють із крихкою людиною, яка може розсипатися на друзки від одного невірного звуку.

- Ігор Андрійович працює в «Гармонії» не одинадцять років, Катю. Він там усього лише півтора, максимум два роки

Катерина моргнула, ніби слова не доходили.

- Тобто до нього…

- До нього там працювали зовсім інші лікарі. І ці «інші» робили все, щоб її стан залишався… максимально зручним для твого батька.

Навіть Марта після цих слів раптом замовкла й прикусила губу, а для її вибухового темпераменту така мовчанка була майже подвигом.

-  Її роками планомірно тримали на дуже сильних седативних препаратах, - продовжив Сергій, дивлячись в підлогу. - Це не було лікуванням у звичному розумінні. Це був чистий, жорсткий контроль. Дозування підбирали таке, щоб людина… просто не сперечалася. Не намагалася боротися. Не просила про допомогу. Вона перебувала в стані, коли просто пасивно погоджуєшся з усім навколо

Катерина стиснула край ковдри.   

- А Ігор…

- А він, коли прийшов і розібрався в картці, почав поступово зменшувати дози. Дуже обережно, мікрограмами. Щоб, не дай боже, не спровокувати різке погіршення стану, яке керівництво клініки одразу списало б на його профнепридатність і виставило б його за двері. Він весь цей час грав у шахи за дуже дурними, небезпечними для нього правилами.

- Тобто він… повертав їй ясність?

Сергій кивнув.

- І в якийсь момент вона дійсно почала згадувати й пам’ятати. Не просто якісь уривки слів. Відчуття. Минуле. Свою доньку.

Катерина різко підняла голову, вдивляючись у друга:

- Вона пам’ятала мене… Все цей час?

- Так. Але… знаєш, що в цьому всьому найстрашніше, Катю? Вона до останнього не вірила, що ти колись прийдеш за нею

Сльози знову підступили до очей і пішли по щоках - цього разу абсолютно тихо, без ридань. Вони просто текли, як вода з пошкодженого джерела. Марта мовчки присіла поруч і міцно обняла її за плечі, не тиснучи, а просто демонструючи всім своїм виглядом: «я тут, я поруч, ти не одна».

- Їй роками методично повторювали, що ти її ненавидиш, — тихо додав Сергій, і в його голосі вперше прорізалася глуха злість. — Казали, що ти вже виросла, що ти повністю забула про її існування. І що вона взагалі не має жодного морального права з’являтися знову й руйнувати тобі твоє щасливе, сите життя.

- Це брехня… Яка ж це страшна брехня! - прошепотіла Катерина, задихаючись від обурення.

- Звісно, брехня. Але коли цю брехню людині щодня повторюють протягом одинадцяти років, вона врешті-решт стає між нею і світом глухою залізобетонною стіною.

Марта обережно, кінчиками пальців витерла мокрі доріжки з катерининих щік.

- Добре. Тепер ми ці стіни знесемо, - сказала вона тихо, але з тією своєю злістю, що рятує. -  Без героїзму. Методично.

Катерина витерла обличчя тильним боком долоні, намагаючись зібрати думки до купи.

- Я просто фізично не можу зараз думати про все одночасно… Голова вибухає.

- Тоді взагалі ні про що не думай, - Сергій підійшов ближче й нахилився до неї. - Твоє завдання зараз — просто крок за кроком йти за нами. Домовилися?

Вона кивнула.

Марта піднялася з ліжка й почала енергійно ходити по тісній кімнаті гуртожитку, наче генерал перед вирішальною битвою. У цьому вузькому, захаращеному просторі її рішучі кроки виглядали майже комічно, але саме цей легкий натяк на колишній гумор зараз діяв як єдиний рятівний круг.

- Отже, план. Я до безумства люблю чіткі плани. Що ми маємо на цей момент? У нас є свій лікар Ігор. У нас є Олена, яку потрібно забрати. У нас є колеса, тобто машина. І у нас є троє людей, які дуже, просто категорично не хочуть сісти в тюрму через дурість твого родича.

Катерина гірко усміхнулась.

- Марто.

- Я абсолютно серйозно, - Марта знову повчально підняла вгору вказівний палець. - Ігор підготує її «вихід» під приводом термінової виїзної консультації або додаткового обстеження. Це не буде кіношна втеча з перестрілками й наручниками. Це буде нормальний, легальний вихід через центральні двері. Тихо. Рано-вранці. Поки Лариса зайнята своїми величними фінансовими папками й нічого не підозрює.

Сергій кивнув, повністю погоджуючись із тактикою.

- Завтра зранку. В момент, коли менше очей. Ігор знає зміну.

Катерина видихнула. Повільно. Вперше за день -  нормально.

Я знайшла маму. Тепер її треба врятувати і зберегти.

І тільки тепер, десь на самому краю змученої свідомості, знову зрадницьки сплив образ Вадима. Його крижаний голос. Його презирливий рух назад, подалі від її рук. Його залізне «я не тримаю зрадників».