18.1

І замість відповіді набрала інший номер. 

— Марто… - голос зірвався ще на першому складі.

— О-о, - одразу, без “привіт”. - По голосу чую: або тебе щойно звільнили, або ти вбила когось лопатою. Що з двох? Признавайся!

Катерина видихнула  і раптом, від цієї дурної фрази, в ній щось змінилося. 

Сльози потекли самі без дозволу.

— Марто… він… -  вона ковтнула повітря. -  Він думає, що це я. Що … я … зрадила.

Пауза на тому кінці була коротша, ніж Катерина очікувала.

— Де ти? - вже іншим тоном.   

— Біля офісу.

— Стій. Не рухайся. Я зараз буду. І Сергій зі мною. І якщо хтось посміє на тебе криво подивитися -  я зламаю йому кар’єру силою погляду. У мене очі сьогодні з характером.

Катерина ледь усміхнулась крізь сльози.     

І цього “ледь” вистачило, щоб не сісти просто на асфальт, як порожній пакет.  

Катерина сперлася спиною об холодну стіну будівлі й заплющила очі.

Мамо… Я знайшла тебе. А він… він мене вигнав…

Їй хотілося повернути час на кілька годин назад -  до тієї кімнати в лікарні, де мати сказала: “Я ніколи тебе не покидала”.

Там було боляче. Але це була правда.

А тут… тут її правду навіть не дослухали.

Друзі   приїхали швидко. Марта вискочила з машини першою -  з тією небезпечною швидкістю, з якою люди підбігають або до рідних, або до ворогів.

За нею вийшов Сергій. Спокійний зовні - і з напругою в плечах, яку не сховаєш навіть найкращим “я все контролюю”.

— Ти ціла? -  Сергій подивився їй в очі так уважно, ніби перевіряв не лише тіло, а й душу.

Катерина кивнула. Марта обійняла її і повела до машини, озираючись.

В машині Марта раз у раз поглядала на неї -  як на чашку, яку боїшся перекинути, якщо різко гальмувати.

— Катю… - Марта обережно торкнулася її плеча. -  Давай дихати спокійно, як я тебе вчила. Давай зі мною…

Катерина кивнула.

А потім раптом зрозуміла, що ні. Вона просто… існує.

— Я не знаю, що мені робити, - сказала вона тихо. Голос був чужий. - Я знайшла маму. І в той самий день… він…

Вона не змогла вимовити “вигнав”. Слово було занадто страшне.

— Катю, ми зробимо все правильно, - сказав Сергій. - По черзі. Я розумію , що ти в шоці і тобі важко, але... Спочатку - мама. Потім усе інше.

— А якщо буде пізно? -  Катерина нарешті подивилася на нього. - Якщо її завтра вже… закриють? Якщо Лариса…

Марта закотила очі й підняла палець вгору, як учителька.

— Стоп. Правило номер один: ми не проживаємо життя в режимі: “а якщо завтра кінець світу”. Кінець світу -  це дорого. Нам не по кишені.

Катерина хотіла усміхнутися. Усмішка не вийшла. Але всередині щось ворухнулося - надія.

— Марта…

— Я знаю, - м’якше сказала Марта. -  Я просто… не хочу, щоб ти зламалась. Ти й так сьогодні , як після вибуху.