17.1

Артур зібрав папери. Денис кинув короткий погляд на Катерину. Вони вийшли. Двері зачинились. Тиша.  

 Вадим підійшов ближче. Катерина стояла посеред кабінету, незнаючи куди подіти свої руки. Їй хотілося розповісти про маму, про одинадцять років брехні, про те як вона обіймала Олену….  

Вона підвела на нього очі. Та Вадим дивився на неї так, ніби бачив перед собою не людину, а якись доказ злочину.    

— Ти знала, що робиш? — його голос був холодний чужий і жорсткий.

— Я ніколи тебе не зраджувала... Вадиме! - прошепотіла вона, бо це було єдине, що тримало її на ногах. - Я... я навіть не розумію, що саме ви зараз... Я чую слова, але це не складається в  моїй голові.   

Вадим не пом'якшав:           

— Досить. Забирайся! Я не тримаю зрадників.     

Катя завмерла. Ці слова стали реальністю.

Він зробив крок уперед.

— Мені іще раз повторити. Добре!

— Не треба, в цьому не має сенсу. Просто я тебе не зраджувала. - приречено сказала вона, зрозумівши тільки, що щоб вона не сказала,  він не почує її. 

—Досить.

Вона завмерла. Сльози виступили не від слабкості - від безсилля.

— Ти не знаєш правди про мою родину…. 

— Я знаю достатньо.

— Подивися на мене, Вадиме! - тихо сказала вона. - Ти справді думаєш, що я могла це зробити?

Вона хотіла торкнутися його руки. Він відступив. Невеликий рух. Але який же болючий.  

— Я тобі довірився, - сказав він тихо, але в голосі вже кипіла злість. — Я впустив тебе в своє життя.  В своє серце. Я тобі…

— І я тобі!

— І отримав ніж у спину.

Вона не вірила, що він говорив їй це.    

— Ні, все не так. -  прошепотіла вона.

Він дивився прямо.

— І знаєш, що найгірше? - Вадим зупинився так різко, ніби сам себе вкусив за язик, але вже не міг зупинитися. - Я ж із самого початку не розумів, звідки ти взялася в моїй компанії.  

Він усміхнувся коротко , та  без радості.

— Стажування… Велика структура… Рідкісний шанс. І раптом - ти.

Катерина зблідла.

— Мені подзвонили з деканату… Я сама була здивована.

— От і я про це, - холодно сказав він. - Тепер хоч зрозуміло, хто тебе “просунув”. І з якою метою.

— Ти серйозно? -  її голос затремтів. - Ти зараз перекреслюєш мене, ніби я… чийсь інструмент?

— А ти ким хочеш виглядати сьогодні? - його погляд став твердим. - Випадковістю?

— Ти віриш паперам більше, ніж мені. Ти , навіть, не даєш права на захист.
Пауза.

— У бізнесі - так.  

Вона здригнулася.

— А в коханні?   

Він швидко відвів погляд.      

— А в коханні.  Можливо... - коротка пауза. - Можливо, ми поспішили.

Це було гірше за звинувачення.  Ніби він уже стирав те, що між ними було.    

— Поспішили? - вона задихнулася. - Для тебе це було “поспішили”?

Він знову знову заговорив до неї, дивлячись прямо в очі.        

— Я не подаю заяву в поліцію. Це буде на твоїй совісті.

— Моя совість чиста.

— Доступи заблоковані. Стажування припинене. Ти більше не з’являєшся в офісі. - Ніби не чуючи її , продовжив він.   

Вона дивилася на нього і розуміла, що він не чує її. Він уже прийняв рішення, навіть не вислухавши  її і не давши шанс на захист.    

— Ти навіть не спробував розібратися.

— Я розібрався достатньо.

— Ні. Ти просто не хочеш чути.

Його щелепа напружилась.
— Досить. 

Між ними знову стало тихо. Вона зрозуміла, що все вирішино. 
Катерина пішла до дверей та на порозі вона зупинилася.     

— Ти пошкодуєш, Вадиме, але буде пізно. І я не пробачу тобі цього: ні звинувачення, ні приниження.

Як констатація.   

Він  додав:
— Якщо я помилився - я прийму це. Але сьогодні я бачу зраду.

Вона кивнула.

— Сьогодні ти бачиш страх. Прощавай. 

І вийшла. Двері зачинилися. Вадим залишився стояти нерухомо.