16.1

Лікарня.

Катерина їхала й не відчувала дороги. Ніби тіло було тут, у машині, а думки - десь попереду, за дверима, де зараз або станеться нісенітниця, або зламається її життя вдруге.

Сергій вів мовчки. Стиснуті пальці на кермі, погляд рівно. Він виглядав спокійним, але Катерина вже вміла читати його мовчання. Вона здогадувалася, щоСергій нервував. Просто не дозволяв собі це показувати.

Марта сиділа позаду й перебирала на телефоні щось схоже на контакти.

— Ми просто заходимо. Без сцени, - тихо сказав Сергій.

— Я не планую сцен, — відповіла Катя, але голос був тонший, ніж їй хотілося.

— Якщо що - я дзвоню знайомому. Або тікаємо. Я морально готова до обох варіантів, - сказала вона і додала, показуючи на Сергія:

— А він - ні. Він герой. Його потім на пам’ятник. Дешевше буде.

— Марто… - попередив Сергій.

— Добре. Мовчу. Але якщо тебе там закриють - я буду кричати так, що “Гармонія” стане “Істерика”. По всій області.

Сергій кинув на неї погляд, який означав "будь ласка, не зараз".

Катерина ковтнула сміх разом зі страхом.

Машина зупинилася недалеко від корпусу лікарні. Марта лишилася в машині.

--Я тут. Якщо що -- я ваш тривожний дзвінок. - сказала вона.

Сергій і Катерина зайшли.

Ігор Андрійович чекав їх у коридорі. Чоловік років сорока з втомленими очима.

— Вона знає, що ви прийдете, — сказав тихо. — Я підготував її. Вона... хвилюється.

У Катерини серце в грудях забилось швидше. Двері відчинились.Жінка сиділа біля вікна. Світло падало на її руки - тонкі, змучені.

Катерина дивилася на неї і  не могла повірити в те , що бачить. Вона зробила крок і зупинилася.

— Мамо?.. - голос Катерини зламався.

Жінка повільно підняла голову. Очі - ті самі.

— Катю…

Катерина зробила ще один крок — і ніби провалилася в минуле.

— Це… це ти? Але… мені казали…

— Мені теж казали, — прошепотіла Олена. — Мені казали, що ти мене ненавидиш.

Катерина задихнулась.

— Мені сказали, що ти поїхала з іншим чоловіком! Що це твоє рішення.

Олена заплющила очі.

— Я застала його з жінкою, Ганною. Я була вагітна. Ми сварились. Потім…Я не пам'ятаю як, але... - вона провела пальцями по зап’ястю, ніби згадуючи боль. - Мене штовхнули, я навіть не памятаю, хто з них. Я впала. Потім був біль. І темно. Я втратила дитину... Потім… я не пам’ятаю кілька днів. А потім я вже була тут. Мені сказали, що так буде краще.

Катерина відчула, як у голові вистрілює: одинадцять років.

— Тато... підписав документи?
Олена мовчки кивнула.

— Мені сказали, що ти просто покинула нас... - прошепотіла Катерина.

— Зараз я розумію, що  мене лікували від зради, - тихо відповіла мати.

І тут Катерина більше не витримала. Вона підійшла і обняла її так, ніби надолужувала одинадцять років.

— Я вірила їм… я вірила, що ти мене покинула…

— Я ніколи тебе не покидала, доню.

— Ми можемо її забрати? -  запитала Катерина лікаря.

— Формально - так. Але директорка буде чинити спротив, ви ж розумієте це. Треба добре все обдумати, але в іншому місці.

— Лариса Кривенька? - тихо спитав Сергій.

Ігор Андрійович не відповів, але цього було достатньо.

У Катерини телефон дзвонить. "Вадим Кирилович».

Катерина взяла слухавку:

— Ти де?

— У лікарні.

Пауза.

— Нам треба поговорити. Терміново.

— Що сталося?

— Приїдь в офіс.

"Голос у нього інший. Стриманий і холодний". - подумала Катерина. І саме тоді вона подумала, що щось не так. Вона повільно опустила руку.

Сергій дивився на неї уважно.

-- Що? - спитав він.

Катерина ковтнула.

-- Вадим просить приїхати в офіс. Терміново.

Вона ще раз подивилася на свою маму. Олена дивилась у відповідь, ніби відпускала її без слів. Пообіцяла собі мовчки: 2Я повернуся і заберу тебе".

Катерина кивнула і зробила крок до дверей. Потім вийшла з палати й поїхала в офіс, тримаючи себе на силі волі. Бо їноді життя не дає людині ні хвилини, щоб перевести подих.