14.1

Наступного дня кухня пахла кавою і дощем — мокрий одяг сушився на спинках стільчиків, а Катерина сиділа на столі, в одній його сорочці, босоніж. Волосся розпущене, щоки гарячі.

Вадим стояв біля кавоварки в брюках, зосереджений, як завжди.

— Ти так робиш навіть каву? — спитала Катерина.

— Я так роблю все, що мені важливо.

— Тоді я приречена, — пробурмотіла вона і взяла чашку з його рук. 

— На що?

Катерина зробила ковток, спостерігаючи за ним.

— На те, що мені злипнеться від твоєї турботи.

Вадим підняв брову.

— Я тільки радий тобі послужити, моя пані.

Вона засміялася.

— Пане директоре, ви зараз звучите, як людина, яка насправді не вміє бути ніжною.

Вадим підійшов ближче й зупинився між її колінами, не торкаючись.

— Я вмію. Просто не всім.

Катерина взяла вишню з тарілки (він, звісно, купив їх — ніби знав, що вона це зробить), піднесла до його губ.

— Тоді — покажи.

Вадим узяв ягідку повільно. Потім — взяв її пальці й поцілував кожен, один за одним, так, що Катерина затамувала подих.     

— Ось, — тихо сказав він. — Тепер ти задоволена?

Катерина ковтнула.

— Я… я не впевнена, що це було чесно.

— Це було обережно, — поправив Вадим. — Чесно — буде потім.

Катерина сповзла зі столу й притиснулась до нього лобом.     

— Я завтра знову буду на роботі. І знову буду “Катериною Дмитрівною”.   

— А я знову буду “Вадимом Кириловичем”. 

— І ми будемо робити вигляд, що ми чужі?  

Вадим обійняв її міцніше.   

— Ми будемо робити вигляд, що ми дорослі люди. 

Катерина тихо засміялась, поцілувала його в плече, потім — у вушко, і прошепотіла: 

— Тоді не відпускай.  

Вадим видихнув, ніби врешті дозволив собі те, чого боявся.

— Не відпущу.     
 

Буду вдячна за ♥️.