Розділ 14

Нас тільки двоє.

Вони виїхали з міста увечері. На дворі потемнішало, ліхтарі ковзали по лобовому склу, а в машині було тихо, так буває, коли двом добре навіть мовчати.

Катерина дивилася в бокове вікно, нервово перебираючи пальцями шкіряний ремінець годинника, ніби цей дрібний механічний рух міг хоч трохи заспокоїти її закохане серце та шалений пульс. 

— Ти нервуєш, - сказав Вадим, не відриваючи уважного погляду від нічного шосе.

— Я? Ні. Просто... - вона облизнула губи. - У мене таке дивне відчуття, ніби я роблю щось суворо заборонене. І найстрашніше - мені це подобається.

Вадим глянув на неї. Цього єдиного погляду вистачило, щоб у салоні стало гарячіше.

— ТТи робиш щось справжнє, Катю. Те, що дійсно важливо для тебе самої.

Катерина тихо хмикнула, приховуючи збентеження. 

— Це зараз прозвучало дуже красиво.

— Я вмію, - сухо сказав він. - Але користуюся цим навиком вкрай рідко.

— Чому?

— Бо після таких слів люди в бізнесі починають помилково думати, що я м’який і поступливий.

Катерина повернула голову в його бік,  примружившись.

— А насправді ти не такий?

— Ні.

— Тоді хто ти?

Вадим знову зосередив погляд на дорозі, але його голос став помітно нижчим, набуваючи небезпечних ноток.

 — Той, хто сьогодні за жодних обставин не відпустить тебе зі своїх рук.

Катя важко ковтнула повітря. На якийсь момент їй захотілося повністю, без залишку вимкнути розум і свій вічний раціональний контроль.  

Злива почалася раптово - тепла, справжня гроза. Коли автомобіль нарешті зупинився на подвір'ї заміського будинку, небо вже щосили розсипало воду густими, важкими нитками. Катерина першою вискочила з машини, дзвінко сміючись, і зробила лише крок - як миттєво промокла до ниточки. 

— Це ти спеціально такий спецефект замовив? - крикнула вона крізь шум дощу, прикриваючи голову долонями.

Вадим вийшов із салону повільно, без жодного поспіху, наче цей дощ його взагалі не стосувався. Він підійшов до неї впритул, і в його погляді було стільки спокійного власницького тепла, що Катерина вмить перестала сміятися - просто завмерла, дивлячись на нього знизу вгору.

— Мені дощ не потрібен, - сказав він. - У мене ти є.

Він взяв її за талію й притягнув до себе. Вона відчула, як вода тече по її шиї, і як тепло його долоні робить це відчуття майже грішним.

— Вадиме, ми  ж мокрі…

— Ага.

— Ми ж навіть… не зайшли в будинок. 

— Зайдемо.

— Ти  просто нестерпний.

— І ти все одно зі мною, - сказав він і поцілував її так, що світ навколо зник.

Катерина відповіла одразу - гостро, сміливо, ніби вона теж накопичувала цей поцілунок весь день. Їх  тягнуло одне до одного на рівні чистої фізики: ближче, ще ближче, до хрипоти, поки між губами не залишилося повітря. 

Вадим на мить відступив, торкнувся лобом її лоба, дихання гаряче.

— Ти розумієш, що ти зі мною робиш, Катю?

Катерина почервоніла від сорому і від щастя, яке було надто яскравим.

— Я… нічого  такого не роблю.

— Робиш, - з легкою хрипотою заперечив він. - Я поруч із тобою як хлопчисько.

Вона хотіла щось відповісти, але він уже підхопив її за руку.

— Бігом в дім, - наказав він.

Вони бігли до дверей, сміючись під дощем і поцілунками на ходу. Катерина відкривала двері тремтячими пальцями - а Вадим стоять прямо над нею з тим особливим потемнілим поглядом, від якого будь-які замки й заборони здаються абсолютно безглуздими. 

Щойно двері зачинилися, він притис її до стіни - не грубо, а так, ніби в ньому нарешті розірвався останній клаптик  самоконтролю.

Катерина ковтнула, підняла руки й провела долонями по його мокрій сорочці.

— Ти дуже красивий, коли такий серйозний.

— Я не серйозний, - видихнув він їй у губи. - Я голодний.

— На що саме?

Вадим подивився прямо.

— На тебе.

Катерина хотіла відповісти жартом, але слова застрягли. Він провів пальцями по її щокі, ніби перевіряв, чи вона справжня, і нахилився так близько, що її дихання збилося.

— Якщо ти прямо зараз не скажеш мені "стоп"я більше не зупинюся, Катю.

Вадим підхопив її на руки - легко, впевнено, як щось виключно своє, давно й безкомпромісно вирішене долею. Катерина встигла лише міцно вчепитися в його широкі плечі й прошепотіти кудись йому в шию.

 — Ти… ти просто божевільний.

— Ні, - відповів він біля її губ, упевнено крокуючи вглиб будинку. - Я просто більше не хочу втрачати жодної секунди нашого часу.

Двері спальні зачинилися за ними тихо, майже чемно - наче цей великий затишний дім щиро вдавав, ніби нічого не чує і не помічає. Але Катерина ще дуже довго, навіть через роки, пам’ятала, як її тихий сміх раптово обірвався цим палким поцілунком… і як холодний світ навколо неї нарешті перестав бути таким чужим.