Розділ 14

Нас тільки двоє.

Вони виїхали з міста увечері. Дорога потемнішала, ліхтарі ковзали по лобовому склу, а в машині було тихо, так буває, коли двом добре навіть мовчати.

Катерина дивилася у вікно, підкручуючи ремінець годинника, ніби це могло заспокоїти її закохане серце.

— Ти нервуєш, — сказав Вадим, не відриваючи очей від дороги.

— Я? Ні. Просто… — вона облизнула губи. — У мене таке відчуття, ніби я роблю щось заборонене і мені це подобається.

Вадим глянув на неї на секунду. Цього вистачило.

— Ти робиш щось справжнє, що важливо для тебе.

Катерина хмикнула.

— Це зараз було красиво.

— Я вмію, — сухо сказав він. — Але користуюся рідко.

— Чому?

— Бо після цього люди починають думати, що я м’який.

Катерина повернула голову до нього.

— А ти?

— Ні.

— Тоді хто ти?

Вадим зупинив погляд на дорозі, але голос у нього став нижчим.

— Той, хто сьогодні не відпустить тебе зі своїх рук.

Катерина ковтнула. І на якийсь момент їй захотілося вимкнути розум повністю.

Дощ почався раптово — теплий. Коли вони зупинилися біля заміського будинку, небо вже розсипало воду густими нитками.

Катерина вискочила з машини, сміючись, і зробила крок — одразу промокла.

— Це ти замовив? — крикнула вона, прикриваючи голову руками.

Вадим вийшов повільно, без поспіху, ніби дощ його не стосувався. Підійшов до неї, і в його погляді було стільки спокійного власницького тепла, що Катерина перестала сміятися — просто дивилася.

— Мені дощ не потрібен, — сказав він. — У мене ти є.

Він взяв її за талію й притягнув до себе. Вона відчула, як вода тече по її шиї, і як тепло його долоні робить це відчуття майже… грішним.

— Вадиме, ми мокрі…

— Ага.

— Ми ж навіть… не зайшли…

— Зайдемо.

— Ти нестерпний.

— І ти все одно зі мною, — сказав він і поцілував її так, що світ навколо зник.

Катерина відповіла одразу — гостро, сміливо, ніби вона теж накопичувала цей поцілунок весь день. Їх тягнуло одне до одного фізикою: ближче, ще ближче, поки немає повітря.

Вадим на мить відступив, торкнувся лобом її лоба, дихання гаряче.

— Ти розумієш, що ти зі мною робиш?

Катерина почервоніла від сорому і від щастя, яке було надто яскравим.

— Я… нічого не роблю.

— Робиш, — тихо сказав він. — Я поруч із тобою як хлопчисько.

Вона хотіла щось відповісти, але він уже підхопив її за руку.

— Бігом в дім, — наказав він.

Вони бігли до дверей, сміючись під дощем і поцілунками на ходу. Катерина відкривала двері тремтячими пальцями — і Вадим стояв над нею з тим поглядом, від якого всі замки здаються безглуздими.

Щойно двері зачинилися, він притис її до стіни — не грубо, а так, ніби в ньому нарешті розірвало останній клаптик самоконтролю.

Катерина ковтнула, підняла руки й провела долонями по його мокрій сорочці.

— Ти… красивий, коли злий.

— Я не злий, — видихнув він їй у губи. — Я голодний.

— На що?

Вадим подивився прямо.

— На тебе.

Катерина хотіла відповісти жартом — але слова застрягли. Він провів пальцями по її щокі, ніби перевіряв, чи вона справжня, і нахилився так близько, що її дихання збилося.

— якщо скажеш «стоп», я вже не зупинюся.

Вона не сказала.

Тільки різко потягнула його до себе так, ніби теж більше не могла тримати це всередині.

Вадим підняв її на руки легко, як щось своє, давно вирішене. Катерина встигла вчепитися в його плечі й прошепотіти:

— Ти… божевільний.

— Ні, — відповів він біля її губ. — Я просто не хочу втрачати час.

Двері спальні зачинилися за ними тихо, майже чемно — наче дім робив вигляд, що нічого не чує.

Але Катерина ще довго пам’ятала, як її сміх обірвався поцілунком… і як світ нарешті перестав бути холодним.