13.1

Маленька витівка двух закоханих.

Катерина прикрила очі від легких поцілунків у шию — коротких, точних, як доторки, які не питають дозволу, бо давно його мають. Вадим Кирилович стояв позаду, майже не торкаючись, але саме цим зводив її з розуму: поцілунок — пауза — ще один, нижче, по лінії плеча.

Вона натягнула посмішку, ніби все нормально.

Ніби в неї не підкошуються коліна від того, як він вміє бути ніжним і небезпечним одночасно.

— Ти спеціально? — тихо спитала Катерина, не обертаючись.

Вадим видихнув їй у волосся.

— Я нічого не роблю “не спеціально”.

— Я на роботі, пане директоре. — нагадала вона, але голос був уже не про роботу.

— Я теж, — спокійно відповів він. — Просто моя робота сьогодні — забрати тебе звідси.

Вона відкрила очі й нарешті повернулася. Його погляд був рівний, але в ньому стояло те саме: “я хочу”, і він навіть не намагався це приховати.

— Вадиме…

— Тсс. — Він нахилився ближче, ніби збирався сказати щось важливе, але просто торкнувся губами її щоки. — Я сьогодні тебе викрадаю.

Катерина підняла брову.

— Це зараз прозвучало як…

— Як попередження, — уточнив він. — Я не питаю “чи можна”. Я питаю “ти готова”.

Вона зробила вигляд, що думає. Рівно дві секунди. Для пристойності.

— Куди?

— За місто. На вихідні. Два дні без людей, без графіків, без “Катерино Дмитрівно”.

— А якщо я скажу “ні”?

Вадим усміхнувся кутиком губ.

— Ти не скажеш.

— Самовпевнений, — пробурмотіла вона.

— Закоханий, — спокійно поправив він. — Це інша категорія.

Катерина відчула, як у грудях щось м’яко стукає, але вона не дала цьому вилізти назовні — тільки притиснула долоню до його зап’ястя.

— Добре. Але якщо ти мене “викрадаєш” — то… то  я обираю музику в машині.

— Я йду на ризик, — серйозно сказав Вадим. — Ти небезпечна.

— Пізно. Ти вже в зоні ураження.

Вадим нахилився, поцілував її швидко, так, щоб це було на межі, і відпустив першим — як чоловік, який не звик втрачати контроль, але дозволяє собі шаленість рівно настільки, щоб її хотілося ще.

— Через десять хвилин біля виходу, — прошепотів він.

— Це наказ?

— Турбота, — сухо відповів Вадим і пішов, залишивши її з гарячими щоками й дуже нечемною думкою: “Я б не витримала ще одного такого поцілунку тут, у коридорі".