2.1

Вона давно так не рухалася.

Спочатку тіло було скутим, руки -  ніяковілими, кроки - надто обережними. Але музика поступово прорізала цю броню. В такт з басами почали згадуватися дитячі заняття танцями, запах старенького залу, теплі мамині пальці, що поправляють їй стрічку у волоссі.

"Ти в мене найгарніша балеринка" -  шептала мама, нахиляючись до неї.

Марта танцювала поруч - на її обличчі був вираз щирого драйву й свободи. Катерина рухалася плавніше, м’якіше, але всередині теж щось розкручувалося, відтаювало.

В якийсь момент вона зупинилася, відчула, як накочується хвиля давно забутих спогадів - мамина усмішка, запах її парфумів, теплі руки.

І раптом - холодне речення батька: "Не згадуй її. Вона нас покинула. Обрала інше життя".

Повітря ніби загусло. Катерина видихнула й, торкнувшись плеча Марти, показала на столик.

— Я на хвилинку. Вже повернуся.

Вона повернулася до столу, взяла склянку, зробила кілька ковтків. Сергій дивився на неї уважно, але не настирливо.

— Усе нормально? - тихо спитав він.

— Так, -  Катерина всміхнулася. - Просто…. згадала дитинство.

— Танці? - уточнив він.

— Мама водила мене в дитячий гурток. Я тоді думала, що буду танцівницею. А тепер пишу курсові з фінансів, - вона спробувала пожартувати.

Сергій помовчав. У його погляді промайнуло щось, що вона не одразу змогла розшифрувати - сум, сумнів, внутрішнє рішення.

— Катю… - почав він, вертячи у пальцях край серветки. - Можна я спитаю дещо... не зовсім для дискотеки?

— Угу, - вона зробила ще ковток. - У тебе завжди «не зовсім для дискотеки».

Він усміхнувся куточком губ, але очі залишились серйозними.

— Ти пам’ятаєш… показувала мені якось свої дитячі фото? - обережно нагадав він. - Ти шукала щось для презентації, і ми випадково відкрили папку на твоєму макбуці. Там була ти в рожевій сукні з бантом… і твоя мама з тобою на руках. 

У Катерини напружилися плечі.

— Пам’ятаю, - коротко відповіла вона. -  І що?

— Її обличчя я теж запам’ятав, у мене чудова памʼять на обличчя.- спокійно продовжив Сергій. - Видно, що ви дуже схожі. Очі, овал обличчя. Я тоді сказав тобі це. Пам’ятаєш?

Вона кивнула. Пам’ятала. І те, як різко тоді змінила тему.

— Чому ти зараз про це?

Сергій глибоко вдихнув. 

— Мій дядько… - почав він повільно. - Він уже кілька років у психіатричній клініці. Далеко за містом. Ми з мамою їздили до нього нещодавно. Я вперше туди їздив. Я… не хотів тобі говорити, бо це звучить дивно, і, можливо, я помиляюся.

Катерина відчула, як щось повільно стискає груди.

— Сергію…. - тихо попередила вона.

— Я бачив там жінку, дуже схожу на твою маму, - нарешті вимовив він. - Настільки схожу, що мене ніби пробило до кісток. Звісно, вона старша, виснажена, але… риси, погляд. Вона сиділа на лавці в дворі. І… коли інша жінка назвала її по імені, Олена, я… здригнувся.

Катерина відчула, як у неї похололо в руках. Вона поставила склянку, щоб не розлити. 
 — Ти хочеш сказати, - її голос став хрипким, - що моя мама не "десь там з коханцем", а в психлікарні?

— Я не знаю, - чесно сказав він. - Я не можу бути впевненим. Я чув лише ім’я. Тоді подумав, що це збіг. Але сьогодні…. коли ти знову згадала її, коли я побачив тебе в цій сукні - у мене ніби все склалося в один пазл. І я… не зміг промовчати.   

Вона різко відвернулася, ніби звук музики раптом став нестерпно гучним. 

— Сергію, - видихнула  Катерина. - Ти розумієш, що ти зараз робиш? Мені двадцять два роки і я одинадцять рокїв живу з думкою, що мама нас покинула. Що вона поїхала з якимось мужиком, їй плювати на мене… А ти зараз хочеш сказати, що вона…  вся ці роки сиділа в психлікарні? І до чого тут сукня?

— Я не кажу, що це точно вона, - тихо відповів він. - Я кажу, що "щось не сходиться". І що я готовий це перевірити. Не один раз, не між іншим. Якщо ти захочеш. 

Вона повернулася до нього. В очах стояли сльози - не ті, що виплачуються одразу, а ті, що ріжуть зсередини й не знаходять виходу.

— А чому ти не сказав раніше? - запитала вона гостріше, ніж хотіла. - Що, сьогодні найбільш підходящий момент? Клуб, музика, алкоголь - якраз те, що треба, щоб сказати "до речі, твоя мама, можливо, не сука, а хвора?"

Сергій опустив погляд.

— Бо раніше я боявся, що зруйную тобі те єдине пояснення, з яким ти хоча б якось живеш, - сказав він чесно. - А сьогодні ти сама згадала її. Сама сказала, що щось не так. Я… не зміг далі робити вигляд, що нічого не бачу. Тим паче , я не впевнений в тому, що це справді вона. Та й кажу, що це було недавно….

Між ними повисла напружена тиша. Музика била по скронях, люди сміялися й танцювали, а за їхнім столиком світ ніби завмер.

Катерина провела долонею по обличчю.

— Це може бути будь-яка жінка, - сказала вона, уже менш різко. -  Схожість - це не доказ. Ім’я - теж.

— Так,  - кивнув він. - Тому я й не стверджую. Я пропоную перевірити. Не зараз. Не завтра. Коли ти будеш готова.  Якщо взагалі будеш. 

Вона мовчала, вдивляючись у його обличчя.  Сергій сидів і дивився на неї, не тікаючи від її болю, не виправдовуючись. Клопіткий, відповідальний, тихий друг, який звик тримати за інших там, де вони самі давно не тримаються.

— Ти точно мій друг, Сергію? -  гірко всміхнулася вона. - Тому що зараз ти поводишся як людина, яка збирається рознести мені світ.

— Можливо, щоб ти нарешті дізналася, на якому світі живеш,  відповів він так само тихо. - Катя , я не хочу робити тобі боляче. Але я хочу, щоб у тебе була правда. Навіть якщо вона неприємна.

Вона опустила погляд на свої руки, на червону тканину сукні, на тонкий браслет на зап’ясті. 

— Я… не знаю, що з цим робити, - чесно сказала вона. -  І не знаю, хочу я це знати чи ні.

— І маєш право не знати, - м’яко відповів він. - Я нікуди не поспішаю. Ми можемо зробити вигляд, що я цього не казав. А можемо - колись поїхати туди разом. Просто подивитися. Без обіцянок.