Розділ 27

Без права на довіру.

Ціна Тиші.

Минуло два роки.

Час - дивна субстанція. Він нічого не лікує, якщо головні слова так і не були сказані вголос. Він просто вчить дихати заново й жити з тим, що колись розірвало тебе на шматки.

Катерина навчилася.

Літо в місті пахло  ароматом скошеної трави, стиглої полуниці на місцевому базарі й теплого пилу від ґрунтової дороги. Тут не було галасливого Києва. Не було холодних офісних ліфтів із дзеркалами. І, головне, не було того кабінету на верхньому поверсі хмарочоса, де їй колись жорстоко кинули в обличчя: «Забирайся».

Тут були тихі ранки. Ранки, коли її мама, Олена, злегка спираючись на мітлу, підмітала двір і по-господарськи бурчала, що в саду давно пора навести лад.

І були вечори. Вечори, коли мама просто сиділа на ґанку, загорнувшись у шаль, і спокійно дивилася в темне небо. Просто сиділа. Просто дихала на повні груди.

Ігор Андрійович завжди був поруч. Уже  як чоловік, який одного дня просто відмовився від усього світського життя заради порятунку коханої жінки.

Катерина бачила, як у мами нарешті розправляються плечі. Як у колись згаслих очах з’являється не лише болюче минуле, а й плани на майбутнє. І саме це витягувало саму Катю з її власного емоційного пекла. Це тримало її на плаву.

Вона теж збирала себе по шматках. Щодня, по краплині. Своє навчання в університеті вона все ж таки закінчила - дистанційно, потайки від усього колишнього оточення.

Перед очима часто поставало обличчя її улюбленої викладачки.

«Катерино, ти не зобов’язана бути сильною, -  говорила колись Савчук. - Ти зобов’язана бути чесною перед самою собою».

Катерина запам’ятала ці слова на все життя.

Чесність перед собою означала визнати, що вона вистояла. Вона змогла народити й захистити малюка, дати йому це тихе сонце. Але серце, сховане за замками , усе одно зрадницьки стискалося.

Марта й Сергій іноді приїжджали. За ці два роки вони стали справжньою, міцною парою. Могли до нестями сваритися через якусь побутову дрібницю, а потім миритися так бурхливо й солодко, що навколо сміялися всі.

— Катюню, я привезла сирники! - Марта з порогу влетіла в кухню й поклала пакет на стіл. - Сергій каже, що вони дієтичні. Бо він, бачите, особисто контролював, як я сипала борошно.

Сергій лише важко зітхнув, майстерно вдаючи, що він тут ні до чого. А потім підійшов ближче й просто поклав долоню Марті на плече - спокійно, звично.

— Я сказав «домашні», Мартусь. Не перекручуй мої слова, - тихо промовив він.

Марта миттєво обернулася до нього й розпливлася в задоволеній посмішці. Вона підняла вгору вказівний палець.

— Домашні - означає лікувальні! У нашому домі це майже наука. Якщо сирник приготований із любов’ю, то це вже не їжа, а терапія.

Катерина спостерігала за ними й сміялася. Тихо, щиро, по-справжньому. У цьому її сміху нарешті знову відчувалося справжнє життя.

А ще в цьому житті тепер була Яринка.

Так Катя назвала свою донечку. Коли півтора року тому вона вперше взяла це крихітне, гаряче й пахуче тільце на руки, то чітко усвідомила одну річ:  попри весь пережитий біль, її серце не перетворилося на камінь. Вона вистояла. Вона стала матір’ю.

Пологи  були важкими. У той найважчий момент Олена міцно тримала доньку за руку.

— Дихай, рідна, - мама дивилася їй прямо в очі, і в цьому погляді була залізна сила. - Дивись на мене, Катрусю. Я тут. Я поруч і нікуди від тебе не йду.

Ігор Андрійович тоді весь час чекав у порожньому лікарняному коридорі. Він судорожно стискав у руках дитячу пелюшку, мовчав, а його пальці помітно тремтіли від хвилювання за обох своїх дівчат.

А Марта з Сергієм у цей час ледь не побилися в магазині, вибираючи дитячий візок.

— Ну і бери свою ультрасучасну капсулу! - обурювалася Марта, картинно зітхаючи. - Але попереджаю: якщо дитина виглядатиме там як космонавт у центрифузі, я все сфотографую й виставлю в інтернет. З підписом, що це твій вибір!

Сергій тоді лише буркнув щось невдоволено під ніс, але той омріяний, найкращий візок усе одно купив без вагань.

Катерина згадувала все це, і на очах виступали сльози - суміш минулого болю та теперішнього абсолютного щастя. Вона змогла. Народила.

Коли новонароджена Яринка вперше затихла на її грудях, весь зовнішній світ із його інтригами, зрадами та колишнім босом просто відступив на задній план. Залишилося тільки одне - крихітне, рідне серце, яке так довірливо стукало під її долонею.