Розділ 23

Викриття.

У кабінеті Вадима Кириловича пахло кавою. Вадим сидів у своєму кіислі, закинувши ногу на ногу. Його пальці нерухомо лежали на підлокітниках.

Артур стояв біля стіни. Мовчазний, зібраний, із планшетом у руках. Просто чекав.

Денис зайшов останнім. Спробував вдати, що це звичайна робоча нарада. Навіть витиснув із себе усмішку - ту саму, яка раніше рятувала його від будь-яких незручних питань. Цього разу не спрацювало. Усмішка вийшла кривою.
— Сідай, -  спокійно сказав Вадим.

Денис опустився в крісло. Наче під ним був тонкий лід. Артур  ступив у перед і спокійно поклав на стіл папку.

— Почнемо з простого, - Вадим підпер підборіддя рукою. - Поясни мені, Денисе, чому ти останні два місяці береш гроші?
Денис моргнув.

— Я? Які гроші?

— Не грай. - Вадим навіть не підвищив голосу. - Ти просив суму на лікування дідуся Івана Максимовича. Потім ще одну. Потім знову.

— Це особисте, - Денис міцно стиснув щелепи.

— Ти працюєш зі мною десять років, - холодно відрізав Вадим. - Облиш особисте. У нас витік даних і зірваний проєкт.

— Частина пакета по "Atrium City" таки пішла назовні, - втрутився Артур. Він не дивився на Дениса, лише клацав екран. - Ми перехопили не все. Конкурент отримав фрагменти. Цього достатньо, щоб зірвати нам переговори й змусити партнерів поставити все на паузу.

Вадим подався вперед.

— Ти розумієш, які це збитки?

Денис  важко ковтнув.

— Я... я не...

— Не треба, - перебив Вадим. - Далі буде конкретика. Артуре.

Артур  підняв планшет і зачитав з екрана.

— Ми маємо повний лог дій у системі. Також є підписані відрядження Петра Валентиновича і підставний маршрут. Куратора прибрали з відділу саме в день витоку. Але головне - доступи протекли через допоміжний модуль "Північний квартал".

Денис сіпнувся. Його пальці сильніше вп'ялися в коліна.

— "Північний квартал"... - тихо повторив Вадим. - Дрібний модуль. Стажерський. Він взагалі не мав світитися. А зараз горить, як головний сервер країни.     

Вадим зазирнув Денису в очі.

— Скажи мені... друже, це випадковість?

Денис відкрив рот, але слова застрягли в горлі. Артур розгорнув планшет екраном до нього. На склі замиготіла схема: червоні стрілки, таймінги, обхідні шляхи. 
— Це тунель, - сухо пояснив Артур. - Хтось проклав його через найслабшу точку. Через стажерку. Бо туди ніхто не заглядає.

Денис перевів погляд на Вадима. Ловив ротом повітря.

— Я… не хотів, щоб так.. вийшло.

— Щоб що? - Вадим криво всміхнувся. - Щоб Катерину знищили?

На це ім’я Денис сіпнувся, наче від удару.

І от тут Вадим уперше злетів із котушок.  Його пальці стислися в кулак так, що побіліли кісточки.

—Ти знаєш, що ти зробив? -  голос став тихим, але від цього хрипу спиною йшов мороз. - Ти не просто злив мені дані. Ти зламав людину. Ту, яку я...

Він не договорив. Денис втупився в підлогу. 
— Вона… вона не мала постраждати так...

Артур, не відводячи погляду від екрана, сказав.

— Денисе, - перебив Артур, не зводячи очей з екрана. - Ми вже знаємо достатньо, щоб у тебе не було місця для виправдань.  Питання одне: ти працював сам чи Катерина з тобою в команді?

Денис мовчав. Його дихання було важким.

Вадим дістав із кишені телефон, розблокував і штовхнув по столу. На екрані світилася стара нотатка.

— Ти пам’ятаєш, як просив суму для дідуся? Я не став перевіряти. Довіряв. Ти ж мій заступник, моя права рука.

— Це була помилка, - Денис видавив із себе глуху усмішку.

— Дідусь живий? - прямо спитав Вадим.

У кабінеті стало так тихо, що було чути, як гуде клімат-контроль під стелею. Монотонно й глухо. Денис важко видихнув.

— Ні.

Вадим завмер. Його рука так і залишилася лежати на столі. Але його обличчя скам'яніло.

— Він помер… чотири місяці тому, - прошепотів Денис. - Я… я не сказав. Бо… бо гроші...

— Тобто ти брехав мені в обличчя? - голос Вадима став крижаним.. - Мені, Денисе. ТТи брехав не для того, щоб урятувати чиєсь життя. Для чого тоді?
Денис підняв очі. Там було щось, що дуже не пасувало його ролі "жартівника" і "душі офісу". Там був страх.

— Мене притиснули, - сказав він тихо.

Артур не ворухнувся, але пальці на планшеті стали жорсткіші.

— Хто?

Денис мовчав. І тоді Артур сказав те, після чого вже не можна було вдавати.

— Ми бачимо вихідний трафік на зовнішній канал. Він йде не просто "в інтернет". Він йде на конкретну ланку, що має зв’язок із Громовим.

Денис втиснув голову в плеч.  Вадим повільно підвівся з-за столу. Підійшов упритул до крісла зрадника.

— Громов, - вимовив рівно, карбуючи кожну літеру. - Олексій Громов. Ти працюєш на нього?

— Ні! - Денис підскочив, але одразу сів, ніби згадав, де він. - Ні… не "працюю". Я... Я у нього в боргу.

— Який борг? - з-за спини глухо запитав Артур.

Денис судорожно ковтнув.

— Я… колись загрався. Раз. Мені показали "легку гру", - він усміхнувся криво. - А потім гра стала не легкою.

Вадим дивився на нього так, ніби вперше бачив.

— І ти вирішив, що найкращий вихід - підставити дівчину? Стажерку

Денис опустив голову. Його голос упав до шепоту. 

— Він сказав... "зроби так, щоб документи трохи затримались". Просто "затримались". А потім... Потім він уже конкретно сказав, що у нас в компанії  є стажерка. Волинська. Через неї. Щоб вона нічого не знала. Щоб усе виглядало як... як природно.

— У мене не було вибору! - різко сказав Денис і одразу здувся. - Я думав... я думав, що її просто… звільнять. Ну, що буде сором, скандал... і все. Я не думав, що ти... що ви...

-- Що я її кохаю? — різко перебив Вадим.

Слова вдарили по кабінету, як грім. Денис занімів із відкритим ротом. Артур мовчки відвернувся до вікна.

— Ти все зруйнував, - тихо сказав Вадим. У його голосі був глухий, чорний біль. - І моє життя, і її.
Денис затремтів.