Розділ 22

Правда про матір.

Вони не називали це «втечею», бо втеча - це про страх. А вони просто рятувалися від брехні, яку роками їм підсовували під виглядом родинної турботи.  

Квартира Ігоря Андрійовича була маленькою , чистою, без жодних зайвих речей.  Тут не було медсестринського посту, не було графіка процедур,  не було задушливого запаху лікїв . І завдяки цьому Олена виглядала не пацієнткою, а звичайною жінкою, яка нарешті сидить на дивані у чужій, але нормальній кімнаті.

Катерина намагалася постійно бути біля мами. Наче боялася, якщо відступить на два кроки - маму знову заберуть.

Марта крутилася на крихітній кухні, навмисне гримаючи чашками. це був її перевірений спосіб тримати себе в руках.  

— Нагадую, - сказала вона, показово серйозним тоном, - якщо нас ссьогодні накриють, я офіційно скажу, що це був ретрит. Психологічний. З чакрами. З теплим пледом. І з моєю особистою моральною правдою. 

Сергій, який стояв біля вікна і час від часу обережно визирав у двір, відповів сухо:

— З твоїми чакрами  і твоїм язиком тебе першою заберуть, Марточко.

— А ти будеш стояти поруч й пояснювати, що я не небезпечна, просто дуже влучно стріляю словами. Взагалі-то, мій язик - це інструмент самозахисту. Ти б теж такий собі хотів. Але ні, ти у нас герой. Ти будеш мовчки страждати з правильнми виразом обличчя.

-- Я не страждаю.

-- Брехня, - Марта глянула на нього с підлоба. - У тебе навіть потилиця напружена.

Катерина усміхнулася ледь-ледь і сама здивувалася цій емоції. Це було перше, що народилося в ній за ці дні не від болю. Олена перевела на них розгублений погляд.

— Ви… такі дивні, - прошепотіла вона.

— Дякую, - Марта гордо підняла підборіддя. - Я це в резюме пишу: "Стабільно дивна. Працюю ефективно в команді".

Сергій лише хмикнув, але в його очах було щось тепле, майже ніжне. І Марта це помітила. Вона демонстративно закотила очі й буркнула собі під ніс, наче між іншим:

— Не дивись так. Я від цього починаю робити дурниці.

— Ти й без них непогано справляєшся.

— Так, але тоді це хоча б мій свідомий вибір, - Марта легко штовхнула його ліктем у бік. - А не через твої очі з голлівудського фільму.    
Ігор Андрійович перервав їхню перепалку, поклавши на стіл товсту папку.

— Тут виписки. Офіційні. І мої особисті записи. Це не для суду, а скоріше для розуміння. Щоб ви самі не сумнівалися у своїй правоті, коли почнеться тиск.

Олена підняла очі. Вона щомиті чекала на небезпеку, хоча розумом уже осягнула, що вільна. Але звичка до постійного контролю і підспудного страху так просто не зникає.

— Вони скажуть, що я підписала згоду добровільно, - тихо, майже безпорадно вимовила вона. - Вони завжди так кажуть.

Ігор кивнув.

— Так. І тому ми діємо максимально тихо. Спершу - твоя безпека. Потім - заява. Не щоб “посадили завтра”. Щоб залишився офіційний слід, який не вдасться стерти. 

Катерина хотіла сказати “я подам завтра”, але в голові одразу спалахнула образ ГаннИ. Її витончена усмішка. Її залізобетоний холод. Її тихе знущальне:“ти нічого не доведеш”.

Катерина ковтнула клубок у горлі. 

— Ми виїжджаємо, - сказала вона рівно. - На кілька тижнів. Не назавжди. Просто... щоб вони не змогли дотягнутися до мами, якщо спробують. Ми вже знаємо, на що ці люди здатні.

Оленаміцніше стиснула край пледа.

— А ти?

— Я з тобою, - Катерина накрила її долоню своєю . - Доти, доки ти не звикнеш, що двері тут не зачиняють на ключ. І що ти знову господиня свого життя.   

Всі мовчали. І навіть Марта, і це було найкращим доказом, що їй не смішно. Просто гумор був її єдиними ліками проти паніки .

— Добре, - сказала вона тихіше. - Тоді ми робимо все грамотно. І без зайвого героїзму. Бо героїзм - це коли потім ніхто не пам’ятає, як тебе звали. 

Сергій глянув на неї.

— Ти боїшся?  

— Я? - Марта пирхнула, намагаючись повернути звичку маску. -Я просто люблю, коли все під контролем. А тут... - вона кивнула на медичну папку. - Тут план і контроль занадто довго належали людям без краплі совісті.

Катерина знову глянула на маму. Олена сиділа рівно. Не плакала. Але в кутиках її губ зачаїлося те специфічне напруження, яке Катя пам’ятала ще з глибокого дитинства: мати трималася просто тому, що мусила. Бо не мала права впасти.

І Катерина раптом чітко усвідомила: зараз вона сама має право лише на одне -  бути скелею для своєї матері. Головне - витримати цей перший шторм і не зламатися.