Розділ 19

Операція "викрадення мами".

Ніч не була ніччю. Це був відлік. Катерина сиділа на ліжку в гуртожитку вже в куртці - ніби боялася, що якщо роздягнеться, то реальність стане справжньою і болючою.Телефон лежав на колінах, екран темнів і знову спалахував - повідомлення від Ігоря Андрійовича короткі, зібрані, по справі.

05:40.

Службовий вихід.

Без різких рухів. 

    Марта перевірила вміст сумки втретє і з театральною трагедією видихнула:

— У мене відчуття, що я не на порятунок людини йду, а на побачення з системою. І, як завжди, система прийде без квітів.
Сергій кинув на неї погляд - і на секунду в кутиках губ з’явилося щось схоже на усмішку.

— Марто, будь ласка… тихіше.

— Добре, - вона підняла долоні. Я - тінь. Мовчу. Дихаю рідко. Взагалі - у мене включився режим “невидимка”.

Катерина слухала їх і їхні голоси чула, як крізь воду. Десь там, у глибині, лишалася рана: Вадим, його холод, “зрадники”, двері. Але зараз це було… не головне. Не забуте - відкладене.

Зараз була тільки мама. І страх, що якщо вони помиляться бодай на хвилину - мама знову залишиться там, за стінами "Гармонії", і більше вже не витягнуть.

Телефон коротко завібрував.

Ігор: "Готові? Я виводжу її як на "консультацію". Після зміни медсестри. Це нормально, але п’ять хвилин вікно."

Катерина ковтнула.

— Ми готові, - сказала вона, ніби відповідала не Ігорю, а собі.

Сергій лише кивнув і вийшов першим.

Ранній ранок

Місто спало. Вулиці були порожні. У машині пахло кавою й  страхом. Катерина дивилася у вікно і намагалася триматися. Не думати що всередині неї - паніка, яку вона в собі тримає. Поруч Марта раптом нахилилася ближче і прошепотіла майже лагідно:

— Дихай. Повільно. Ми зараз заберемо твою маму. А потім... потім будемо думати, що робити зі всіма іншими  проблемами "потім". Добре?

— Я... - Катерина хотіла щось сказати й не змогла. Її знудило раптово без попередження.

Вона притисла руку до рота,  заплющила очі.

— Катю? - Сергій одразу напружився.

— Це нерви, - прошепотіла вона. - Просто нерви... Марта кинула на неї погляд, уважний і надто стурбований.

— Звісно. Нерви, - сказала вона так, ніби запам’ятала це на потім, але не стала тиснути.  

Катерина вчепилася пальцями в ремінь сумки і подумала: "тримайся, ще трохи.  Зараз головне - мама".